РОЗДІЛ 2
Особливості позиції Великої Британії і створення Європейського Союзу
2.1. Велика Британія в умовах глобалізації та регіоналізації
Глобалізація і регіоналізація можуть розглядатися як ідентичні поняття, що різняться лише масштабами втілення. При чому наголошується, що регіоналізація є частиною процесу глобалізації. Одночасно наприкінці 90-х рр. ХХ та початку ХХІ ст. стало очевидним, що регіоналізація в деяких моментах суперечить глобалізації і вступає з нею в конфлікт, оскільки два процеси мають відмінну перспективну мету. Глобалізація - уніфікувати всю світову економічну та політичну систему. А регіоналізація передбачає таку уніфікацію в певних географічних межах для успішнішої конкуренції з подібними собі регіональними об'єднаннями. Отже, глобалізація, насправді, у довготривалій перспективі виключає регіоналізацію. Велика Британія, будучи активно включеною в процеси глобальної та регіональної інтеграції, відчула на собі цей конфлікт тенденцій.
Протягом "холодної війни" та інколи після її закінчення, на задоволення політичних амбіцій та з метою відвертої пропаганди політичні діячі намагалися показати єдність всього Західного світу ("Західної цивілізації"). Показати нерозривну єдність і однорідність всієї Європи та Сполучених Штатів Америки (також Канади і Австралії). "Європа - природна союзниця Америки. Вона поділяє ті самі цінності, має, в основному, ту саму релігійну спадщину, практикує ту саму демократичну політику і є прабатьківщиною більшості американців", - пише З.Бжезінський [6, c.57]. При детальному незаангажованому аналізі можна побачити, що такий стан справ відповідав дійсності лише за короткого періоду "холодної війни", коли Захід гуртувався перед обличчям спільного ворога - комунізму, уособленого країнами соціалістичного табору. В часи існування двополюсного світу також були певні розбіжності в політичних цілях країн континентальної Європи, Сполучених Штатів Америки та Великої Британії, але перед обличчям радянської загрози західні країни знаходили компроміс.
Велика Британія завжди відокремлювала себе від континентальної Європи, орієнтуючись більше на країни Британської Співдружності та Сполучені Штати Америки. Тому з активізацією процесів європейської інтеграції після Другої світової війни входження Великобританії до європейських інституцій було складним і вимагало від британського уряду по-новому оцінити ситуацію в Європі та загалом у світі.
Британці традиційно пам'ятали часи, коли в 80-х рр. ХІХ ст. "Велика Британія мала лише 2% світової чисельності населення, а давала 20% світового виробництва промислових товарів і контролювала приблизно таку ж частину земної кулі" [97, c.54].
Мешканці Великої Британії мали особливо сильне відчуття своєї окремішності, навіть винятковості відносно інших країн. Насамперед, як вкрай вдала колоніальна та торгова держава, вони "звикли проектувати свій національний вплив на широкий міжнародний екран..."[197, c.675].
В Британії, як і в інших централізованих, унітарних, колоніальних державах, таких як Франція та Іспанія, (дослідник Х'ю Томас визначив ці три країни як великі, горді національні країни Європи в ХІХ ст., де поняття незалежності, статусу держави та нації злилися воєдино) "поняття незалежності дало найбільш глибокі корені в найбільш специфічній формі" [197, c.675].
Втрата Великою Британією провідних позицій у світі значною мірою пов'язана з уявленнями низки повоєнних британських політиків про те, що потенціал британської могутності міститься в ресурсах Британської Співдружності (колишньої імперії), а міжнародний авторитет повинен забезпечуватися "особливими стосунками" зі Сполученими Штатами Америки. Британські лідери аж до початку 90-х років ХХ ст. недооцінювали можливості та наслідки європейської інтеграції.
Вони не відступали від настанов автора теорії трьох кіл британської зовнішньої політики - Уінстона Черчиля. На основі трьох визначених ним точках опори довгий час лавірували політичні лідери повоєнної Великобританії. Перша з них - це "особливі стосунки" зі Сполученими Штатами, друга - лідерство в межах Британської співдружності націй, третя - європейська опора вищої політики.
Зовнішня політика Британії у перші післявоєнні роки була зумовлена припущенням, що Британія все ще є "великою силою", що має можливість та відповідальність брати на себе головну роль у світових подіях. Все-таки з стратегічною переоцінкою, що слідувала за Суецьким конфліктом, продовження британських надповноважень було знижено шляхом деколонізації та залишення сходу від Суецького каналу. А з кінцем "холодної війни" британське воєнне надпоширення на європейській арені було ще більше обмежене. Головна проблема, що залишилася, коли Британія досягла кінця ХХ ст., полягала в тому, що навіть після розвалу імперії, її внесок в Європу все ще виглядав чітко половинчастим, наголошує Сандерс. Хоча британська загальна міжнародна політика у післявоєнну еру була направлена і до європейського кола, Британія все ще не повністю увійшла в нього [238, c.208].
На початок 90-х років ХХ століття ситуація з Європою для Великої Британії змінилася порівняно з повоєнними роками, але історична спадщина і стереотипність підходів продовжували свій тиск. Наведемо ще одну фразу Уінстона Черчиля: "Ми знаходимось і в Європі і поза нею, але не включені в неї. Ми асоційовані, але не поглинуті повністю. Ми належимо не до Єдиного континента, а до всіх континентів" [96, c.5-6].
У Великій Британії термін "європейська інтеграція" зазвичай розглядався як інтеграція національних економік, фактор, що допоміг врятуватись і вижити повоєнній Європі. Але для багатьох європейців поза межами Великій Британії економічна інтеграція є лише одним з аспектів значно ширшого процесу інтеграції національних політичних систем. У Великобританії завжди викликалось занепокоєння тим, що інтеграційний процес веде до федеративного устрою Єдиної Європи - щось на зразок Сполучених Штатів Європи. Коли про таке довідується німець, держава котрого є федерати
- Київ+380960830922