РОЗДІЛ 2
ПЕРЕВАГИ І НЕДОЛІКИ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКОГО СОЮЗУ
2.1. Переяславсько-Московський договір 1654 р. в структурі міжнародних відносин
Українська революція середини-другої половини XVІІ ст., вибухнувши на початку 1648 р. як чергове козацьке повстання за визнання королем і Річчю Посполитою рицарського люду Подніпров'я в якості окремого упривілейованого соціального стану (яких було чимало наприкінці XVІ - першій половині XVІІ ст.), на певному етапі розвитку переросла традиційні рамки, захопивши у свій водоворот величезні людські ресурси, що представляли всі соціальні групи тогочасного суспільства, та поставивши під сумнів можливість задоволення керівництвом Польсько-Литовської держави далекосяжних вимог повсталих, що торкалися не лише станових потреб козацтва, але й культурно-релігійних запитів усього народу руського, а отже - актуалізувавши питання щодо доцільності збереження традиційної лояльності по відношенню до влади польського короля. Сталось так, що на середину 1653 р. шанси на політичне розв'язання конфлікту через задоволення вимог Війська Запорозького як тогочасного репрезентанта політичної волі українського народу, тобто народу політичного України, були вельми мізерними. Переконливим свідченням того, що польський уряд на чолі з великим коронним канцлером Стефаном Корицинським не бажав працювати в напрямі пошуку політичного компромісу з керівництвом Війська Запорозького, стали результати дипломатичної місії до Речі Посполитої великого посольства російського царя Олексія Михайловича на чолі з Б. А. Рєпніним-Оболенським, що мала місце влітку 1653 р.
В радянській історіографії панувала думка про те, що московське керівництво вже після земського собору 1651 р. розпочало активну підготовку до прийняття Війська Запорозького під зверхність царя та, відповідно, збройного протиборства з Річчю Посполитої із-за цього. Проте, як свідчать результати новітніх наукових досліджень, в тому числі останніх розроботок російського історика Л. Заборовського [390.? C.238-245], усвідомлення неминучості війни з Польщею прийшло до Олексія Михайловича та його оточення значно пізніше. Навіть навесні 1653 р., тобто вже після ухвал земського собору стосовно необхідності надання військової допомоги Війську Запорозькому, в Москві виношували плани політичного залагодження конфлікту в Україні. Причому, з аналізу документальних свідчень випливає, що ідея щодо російської медіації в стосунках Чигирина з Варшавою, скоріш за все, виходила від української сторони і досягнення компромісу планувалося на основі Зборівського договору 1649 р. [245. ? С.284, 308, 342, 342]. Про це йшлося серед іншого в ході переговорів у Москві українського посольства на чолі з С. Богдановичем (Зарудним) наприкінці 1652 - початку 1653 р. Перебувало дане питання в центрі уваги Чигиринських переговорів Б. Хмельницького з царським посланцем Я. Ліхарєвим і піддячим І. Фоміним, відправлених в Україну по завершенню місії С. Богдановича [245. ? C.239, 240, 244-247, 268, 269, 334, 410, 411].
Посольський наказ Б. А. Рєпніна-Оболенського (остаточну концепцію якого було ухвалено на початку травня 1653 р., вже після проведення в Москві переговорів з послами Війська Запорозького К. Бурляєм і С. Мужиловським) як програму максимум передбачав вирішення "українського питання" на основі Зборівської угоди 1649 р. В разі заперечення польської сторони щодо такого варіанту розв'язання конфлікту, великий посол отримував повноваження на продовження консультацій з цього приводу між представниками Речі Посполитої та Гетьманату або ж на трьохсторонньому з'їзді [245. ? C.267-275, 333-349]. Але, як засвідчив перебіг російсько-польських переговорів, що проходили у Львові на початку серпня 1653 р., керівництво Речі Посполитої було налаштоване вельми рішуче і на будь-які компроміси в цьому питанні йти не бажало.
Непримиримість позиції польської сторони, вочевидь, диктувалася як спротивом втручанню російської сторони у виключно внутрішню - як вважали польські політики - проблему Речі Посполитої, так і тим загрозливим для Б. Хмельницького становищем, що склалося для нього після допущених прорахунків у Придунайському регіоні та утворення там антиукраїнської коаліції. Одруження гетьманича Тимофія на доньці молдавського господаря В. Лупула Розанді викликало занепокоєння Високої Порти та керівництва Кримського ханства, в коло інтересів яких не входило існування династичного зв'язку між Україною та Молдавією, а також серйозно занепокоїло найближчих сусідів останньої - Валахаю та Трансільванію, оскільки молдавський правитель уже давно висловлював претензії на валаське господарство. Чергове втручання Війська Запорозького в молдавські справи навесні 1653 р., коли 8-ми тисячне козацьке військо на чолі з Т. Хмельницьким відновило на господарстві скинутого з престолу Стефаном Георгіцою В. Лупула та слідом за цим вторглося в межі Валахії, остаточно збурили антиукраїнські настрої в середовищі правлячої еліти Придунайських князівств. Протягом червня-липня 1653 р. створюється антиукраїнська коаліція у складі Речі Посполитої, Трансільванії та Валахії, до якої невдовзі - після чергового усунення від влади В. Лупула - приєднується й Молдавія [494. ? C.173-174].
Складність становища гетьманського уряду значно посилювалася й тим, що тривала війна з Річчю Посполитою серйозно зруйнувала господарство краю, розорила місцеве населення, значна частина якого не могла бути залученою до війська із-за матеріальної неспроможності. Крім того, за спостереженням дослідників, якщо протягом 1648-1651 рр. у настроях переважної більшості населення України, попри труднощі воєнного часу, панували бойовий дух, віра і рішучість, то тепер - почали з'являтися ознаки емоційно-психологічної втоми, поширюватися відчуття розчарування і зневіри. Невдоволення рядового козацтва політикою гетьманського уряду, неспроможного завершити війну і тим самим припинити спустошення краю та насильства над місцевим населенням своїх союзників - татар, зриває наступальну операцію козацького війська п