розділ 2.1. даної роботи, в контексті дослідження способів здійснення права приватної власності вимагає вивчення лише відповідна правомочність, зазначена п.1 ст.317 ЦК України. Право володіння, за звичай, здійснюється самим власником в особистому інтересі, за допомогою сукупності дій, спрямованих на утримання, управління та збереження майна, однак цілком можливим представляється й пасивний спосіб його реалізації, втілений у формі бездіяльності, утримання від жодних дій. Причому на практиці панування власника проявляється у двох основних напрямках, позбавлених обов'язковості безпосереднього фізичного контакту з майном - у фактичному пануванні (наприклад, триманні речі на подвір'ї, в будинку, сховищі) та у господарському (здатності керування нею та повсякчасного здійснення впливу та контролю). Фізичний або господарський характер панування та вид майна визначають відмінності у способах вступу до володіння - відносно великої групи рухомих речей воно розпочинається після вручення їх набувачеві, а щодо нерухомості, то вірогідні дії складаються із вселення до будинку, вступу на ділянку, її освоєння, встановлення межових знаків, тощо.
Способи здійснення іншої, не менш важливої правомочності - користування - юридично забезпеченої можливості здобуття з майна корисних властивостей для задоволення майнових та немайнових потреб, у багатьох випадках залежать від фізичних якостей об'єкта права власності. Так, вилучення корисних властивостей з неспоживчої речі вимагає їх використання відповідно до цільового призначення, що поступово позбавляє майно споживчих якостей та вартості, тому і способи користування ним вбачаються у застосуванні в виробничій або іншій, незабороненій законом господарській діяльності, а належність майна до групи предметів споживчого призначення, обумовлює спрямування дій по користуванню на споживання - фізичне припинення існування майна у попередній якості або перехід у новий стан (готову продукцію, теплову енергію, тощо). Для забезпечення найоптимальнішого задоволення потреб власника його наділено правом не лише вилучення корисних властивостей з самого майна, але й використання плодів, доходів та прирощень від нього.
Втім, найдетальніше діючим законодавством врегульовано способи здійснення права розпорядження - юридично забезпеченої можливості визначення долі речі, оскільки саме з нею пов'язується виникнення та припинення права власності. У цивілістичній літературі не спостерігається одностайності поглядів з приводу сутності способів здійснення даної правомочності - існуючі позиції поділяються на дві окремі групи: право розпорядження розглядається можливістю юридичного та фактичного визначення долі речі [37,с.15; 45,с.101-102; 85,с.18; 59,с.172], або ж воно характеризується здатністю зміни долі речі виключно юридичними способами [61,с.485; 119,с.55; 246,с.20]. Слушність позиції прибічників другої з наведених концепцій не викликає заперечень, бо можливість зміни долі речі полягає у здійсненні як цілеспрямованих, так і нецілеспрямованих юридичних актів та вчинків, причому останню групу складає і знищення майна в процесі споживання, адже як справедливо зазначає Н.С.Кузнєцова, - "акт розпорядження...завжди є юридичним актом. Навіть знищення або викидання майна власником є розпорядженням юридичного характеру, оскільки це односторонній правочин, відповідно до якого власник навмисне припиняє своє право" [209,с.135-136], думку якої підтримано Л.Музикою [162,с.50]. Право розпорядження, як правило, набуває виразу в діях, спрямованих на зміну належності речі, передачу іншій особі, внаслідок чого річ тимчасово, на умовах передбачених договором, вибуває з господарської сфери власника або ж відчужується назавжди. Тимчасова втрата можливості особистої його реалізації має місце при укладанні договорів оренди, житлового найму, зберіганні, комісії, довірчому управлінні та вчиненні інших дій, а довічне припинення - при здійсненні продажу, міни, дарування, тощо. Підсумовуючи розгляд способів здійснення правомочностей власника, зазначимо, що до сфери його компетенції віднесене достатньо широке коло варіантів поведінки та форм реалізації права, які в сукупності забезпечують всебічну можливість діяти на свій розсуд, виходячи з суб'єктивних економічних інтересів.
1.3. Межі та обмеження здійснення належного власникові права
Необхідною ознакою, що характеризує сутність права приватної власності у будь-якому суспільстві, є гарантований правопорядком ступінь волі власника щодо належного йому майна. Незважаючи на найширший серед інших речових прав обсяг правомочностей, суб'єктивне право приватної власності являє міру можливої поведінки його носія. Саме поняття міри відбиває одну з найсуттєвіших рис досліджуваного явища - обмеженість за змістом та реалізацією, а відтак категорія правообмежень властива суб'єктивному праву відповідно до власного призначення - виступати мірилом свободи, що ніколи не існує без певних, чітко визначених кордонів - меж суб'єктивного права та його обмежень, складаючих так званий "негативний аспект права власності" [152,с.208].
Належить констатувати, проблематика питання визначення негативного боку права приватної власності, хоча й представляє безсумнівний інтерес як з теоретичної, так із практичної точок зору, на цей час у цивілістиці не отримала належного висвітлення. У поодиноких наукових розвідках, як правило, не враховано існуючих розбіжностей зазначених категорій, негативним наслідком чого стало безпідставне їх ототожнення та викривлення змісту. Тому з'ясування сутності, характерних властивостей, спільних та відмітних рис меж та обмежень, бачиться нагальною потребою, що сприятиме вдосконаленню правового регулювання відносин власності та реалізації адекватної чинному законодавству правозастосувальної діяльності.
Але подібне окреслення питання, викликає певні труднощі, перш за все філологічного характеру. Українська лексика, за відсутності відповідних еквівалентів, не дозволяє повною мірою оперувати розгалуженими російськомовними синоніма