РОЗДІЛ 2
ОСЕРЕДКИ КУЛЬТУРНОГО ТА РЕЛІГІЙНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНИ У ЇХНІХ ЗВ’ЯЗКАХ ІЗ ГРЕЦЬКОЮ
КУЛЬТУРОЮ
1. Засвоєння візантійської та поствізантійської
духовної спадщини в 11 — на початку 17 століття:
Київська митрополія та її єпархії,
православні монастирі, братства
В культурному розвитку народів Східної і Центрально-Східної Європи важливу роль
відіграла грецька спадщина. На українських землях її традиції особливо давні.
Ще античні греки заснували декілька міст-колоній у Північному Причорномор’ї —
Херсонес, Ольвію, Тіру, Пантікапей та інші. Згодом Візантійська імперія, що
стала могутнім південним сусідом Київської Русі, мала тісні стосунки з Києвом
як у політичній і торговельній, так і в духовній сферах. Константинополь, що
був, поряд із Римом, одним зі світових центрів християнства, проводив
інтенсивну політику релігійних місій щодо сусідніх держав. Одним із останніх
великих успіхів візантійців у поширенні християнської релігії було хрещення
України-Руси 988 року. Це принесло зі собою цілий комплекс культурних феноменів
з Візантії на Русь як через посередництво південних слов’ян, так і
безпосередньо. Від часу прийняття християнства Володимиром (988) Київська Русь,
разом з новою вірою, увібрала багато вирішальних аспектів культурної традиції
Візантії. Як писав І. Франко, «вcе те, що безпосередньо в шатах грецької мови
чи посередньо, в болгарських або сербських перекладах, приходило на Русь з
часів Володимира Великого, було візантійство» [142, c. 241] [1Франко І. Відгуки
грецької і латинської літератур в українському письменстві // Франко І. Зібр.
тв. у 50–ти томах. – Т. 30. – Київ, 1981. – С. 241. ]. Не завжди, щоправда,
легко відрізнити прямі запозичення зі Східно-Римської імперії від тих, які
дійшли через посередництво сильно «візантинізованих» Болгарії, Сербії і пізніше
Молдови і Волощини. Звичайно, мова йде не про «механічне запозичення, а радше
про трансплантацію візантійських культурних явищ на давньоруський ґрунт» [89,
c. 15] [2Лихачев Д. Рaзвитие русской литературы X–XVII веков. Эпохи и стили. —
Ленинград, 1973. — С. 15.].
Контакти східних слов’ян з Візантійською імперією перед 9 століттям маловідомі.
Спорадичні дані писемних і археологічних джерел засвідчують візантійські впливи
на цих землях від 6 століття. Політичні та економічні стоcунки між двома
країнами активізyвалися у 9–10 століттях [40; 88; 86; 245, 247, 107] [3Величко
Г. Політичні і торговельні взаємини Руси і Византиї в X і XI столїтю // ЗНТШ. –
Т. 6. – 1895. – С. 1–36 окремої пагінації; Литаврин Г. Византия и древняя Русь
в конце IX–X в. // The Legacy of Saints Cyril and Methodius to Kiev and Moscow.
– Thessaloniki, 1992. – Р. 225–234; Левченко М. В. Очерки по истории
русско-византийских отношений. – Москва, 1956; Љevиenko I. Byzantine Elements
in Early Ukrainian Culture // Ukraine: A Concise Encyclopaedia / Ed. Volodymyr
Kubijovyи. – Vol. 1. – Toronto, 1963. – Р. 19–20; Љevиenko I. Russo-Byzantine
Relations after the Eleventh Century // Proceedings of the XIIIth International
Congress of Byzantine Studies. Oxford, 5–10 September 1966 / еd. Joan
M. Hussey, Dimitri Obolensky, and Steven Runciman. – London, 1967. – Р. 93–104.
(Reprinted in: Byzantium and the Slavs); Oболенский Д. Связи между Византией и
Русью в XI–XV вв. – Москва, 1970.] — період найінтенсивнішої місіонерської
діяльності Візантії [149, c. 29–49; 187; 172; 249] [4Шевченко І. Релігійні
місії очима Візантії // Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з
історії культури до початку XVIII століття / Авториз. перекл. М. Габлевич, ред.
А. Ясіновський. – Львів, 2001. – С. 29–49; Hannick Chr. Die byzantinische
Missionen // Kirchengeschichte als Missionsgeschichte,. – Bd. 2. – Teil 1: Die
Kirche des frьhen Mittelalters. – Mьnchen, 1978. – S. 279–359; Dvornik F.
Missions among the Slavs: SS. Constantine-Cyril and Methodius. – New Brunswick,
N. J., 1970; Schreiner P. Die byzantinische Missionierung als politische
Aufgabe: Das Beispiel der Slaven // StefanoV. Studia byzantina ac slavica
Vladimнro Vavшнnek ad annum sexagesimum quintum dedicata / ed. Dostбlovб R.,
Konzal V., Havlнkovб L. adiuvante (=Byzantinoslavica. – Vol. 56. – 1995). – S.
525–533.]. Перша згадка про релігійні місії серед «росів» належить патріархові
Фотію (867 рік) [24, vol. 102, col. 736] [5FwtioV. EgkuklioV epistolh proV touV
thV AnatolhV arcieratikouV qronouV // Patrologiae cursus completus: Series
graeca. – Vol. 102. – Paris. – Col. 736.]. Проте, як відомо, вирішальний крок
було зроблено століттям пізніше. З прийняттям християнства і шлюбом з Анною,
сестрою імператора Василія II, Володимир став членом візантійської
імператорської родини, а його держава була включена до ідеальної «візантійської
співдружності держав» [227] [6Obolensky D. The Byzantine Commonwealth. –
London, 1971.]. У той час ця співдружність, так звана «християнська ойкумена»,
ототожнювалася візантійцями з цивілізованим світом. Звичайно, такий підхід
взагалі означав ігнорування візантійцями великих нехристиянських цивілізацій,
що зрозуміло: замкнутість y межах певного культурного кола була типовою для
тогочасного мислення. Ототожнення культури взагалі з власним її варіантом
пояснюється також тим, що Візантія була на той час на вершині свого культурного
піднесення, і це сприяло поширенню її впливів у різних напрямах: на Близький
Схід, Закавказзя (Вірменію, Грузію), Балкани і, врешті, Північне
Причорномор’я.
Новий релігійний культ і церковна ієрархія були візантійські. Київські
митрополити (від 997) були у своїй переважній більшості грецького походження,
як і більша частина єпископів; аж до 15 століття митрополити повинні були
висвячуватися (прин
- Київ+380960830922