РОЗДІЛ 2. СТРУКТУРНО-ТИПОЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ДУХІВНИЦЬ
2.1. Соціальні чинники структурної побудови писемних пам'яток
У ХVІ - першій половині ХVІІ ст. книжна українська мова поруч із старобілоруською значно розширює свої функції у зв'язку з великим суспільним її авторитетом, усе виразніше виявляючи місцеві говіркові риси. Від цього періоду до нас дійшли не лише окремі ділові документи, але й численні актові книги гродських (замкових) урядів, міських ратуш та козацьких канцелярій і судочинства. Спорадичне залучення народнорозмовних елементів відбувається в полемічному, ораторсько-проповідницькому, художньому письменстві, в літописанні, проте найвиразніше дається взнаки в актовій писемності, як це спостерігається і в російській мові ХVІІ ст. [93].
Інтенсивне літературне використання народної мови в ХVІ ст. відзначав й І.Я.Франко. Він вважав другу половину ХVІ - першу половину ХVІІ ст. "порою, в котрій у нас народилася і почала розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна література". У "простій мові" кінця ХVІІ - ХVІІІ ст. простежуються сліди впливу народнорозмовної стихії на літературно-книжну мову [32].
У ділових пам'ятках характер, повнота закріплення живого народного мовлення визначається переважно типом документа. Становлення ділового стилю староукраїнської літературно-писемної мови грунтувалося на тривалій історичній традиції. Поступово формувався усталений "каркас" типових форм офіційного листування, актів і документів урядування, судочинства, що виявлявся часто незмінним чи повторювався в основних формулах з однотипних документів.
Це стосується насамперед шаблонних початків і кінцівок, форм титулування, звертання, окремих фраз-стереотипів у середині ділового акта. Як відзначають дослідники, навіть деякі з інструкцій писані глибоко народною мовою, але й це узагальнення потребує детального розгляду пам'ятки з урахуванням її походження та авторства [11, 36].
У колі пам'яток приватної документації кінця ХVІ - ХVІІІ ст. чільне місце займають заповіти на власність (майно, землю тощо), що позначалися паралельними назвами: "духовне завіщання", "духовниця", "тестамент". Ще досить частим є "духовное завещание" в заголовній частині, у викладовій частині його витісняє живомовний однослівний відповідник "духовниця" та паралельний латинізм "тестамент".
У духовних заповітах людина висловлювала власну волю щодо розподілу своєї маєтності після смерті між нащадками і родичами. Тут виявляється її моральний і освітній рівень, разом з тим з'ясовуються обставини, в яких вона жила, порушуються цікаві факти іншого порядку. Щоб усе це передати на письмі, потрібні були відповідна лексика, певні форми вираження, чим і пояснюється лінгвістичний інтерес до таких документів.
Заповіти характеризують побут у певний період існування автора. Звичайні житейські факти лягли в основу змісту таких документів. Через те оформлення їх характеризується тісним зв'язком з живою мовою епохи, охоплюється значний ареал живомовної лексики і фразеології. Це була в основному мова з уст народу, його різночинних представників за освітою, соціальним станом і т.д.
Духівниці - це показові рукописні акти, створені на місцях особами, які репрезентують всерозмаїття вислову їх авторів у невимушеній формі заповідача. Тим самим доповнюються свідченння про загальні тенденції розвитку системи мови. На сьогодні створено синтетичні курси з історії української мови, зокрема колективом Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України, проте досі не маємо цілісної картини мови і стилю певних жанрів актової писемності, які до того ж лишаються не чітко окресленими.
Здебільшого рукописи містять прямі вказівки стосовно місця написання документа у відповідних формулах, наприклад: Jа, Йосыф Семеновъ сынъ Дуброва, житель и козак городища Роменскыя....(Тест., 106). Дата документа переважно відображає рік, місяць і день його створення. Наприклад: 1750 года февраля 11-го дня (Тест., 268); 1748 року Мая<,> 17 дня (Дух., 1); Тисяча сhмсотъ пятдесятъ восмого году февраля wсмого дня (Тест., 306).
У структурі духівниць умовно виділяються три визначальні контекстуальні частини:
А. Початковий протокол, що розпочинається формулою Божої клятви (наприклад: Во имя Отця и Сына и Святого Духа (Дух., 1)). Далі йде формула на означення особи, що видає документ. Часом їй передує дата написання документа, але частіше дата зазначається в кінці документа.
Б. Основна частина (виклад) розпочинається каузальною формулою, що відображає мотивацію адресанта про необхідність волевиявлення з обгрунтуванням переконання про цілком свідомі дії і нормальний стан свідомості автора у період створення документа. Наприклад: ...и я рабъ его и созданіе Стефанъ Миклашевскій, будучи теперь въ немалой болhзни и оную ощущая въ себh, нахожусь близъ смерти, нежели къ животу<,> только ж не зная кончины своей времени<,> однако будучи еще при здравомъ и въ полномъ своемъ разумh<,> (І, 57585). Поширена формула за рахунок дієприслівників будучи, "перебуваючи". Наступні клаузули-формули основної частини послідовно відображають поетапність у передачі різних типів власності кожному з членів родини, де на основі інваріантної формули чиню, з'являється специфічна - заповідаю (записую) з виявом антонімічних форм.
В. Заключна частина - так званий кінцевий протокол - увінчує текст документа. Виклад закінчується формулою закляття іменем Бога чи застереженням про неминучу розплату в разі порушення правових дій відступниками закону. Наприклад: А ще же кто съ оныхъ моихъ сыновъ пренебрегая сіе мое повелhніе исполнять по написанному здhсь не станетъ и могли бъ как ни есть сей<->мой тестаментъ нарушать<,> то на томъ да будетъ Боже и мое отеческое неблагословеніе и оные да будутъ во вся прокляты<.> (І, 57585). Будутъ прокляты - форма наказового способу із старослов'янської мови.
Для заповітів, які належать до найбільш формалізованого офіційно-ділового стилю літературної мови, характерне існування досить в