РОЗДІЛ 2
МАТЕРІАЛИ ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕНЬ
Відповідно з метою та основними задачами роботи дослідження складається з трьох частин - експериментальної, дослідження особливостей будови дванадцятипалої кишки та клінічної.
2.1. Методи експериментальних досліджень.
Експериментальна частина роботи була виконана на базі віварію Вінницького державного медичого університету ім. М.І. Пирогова.
Об'єктами експериментальних досліджень були безпородні собаки масою від 8 до 26 кг. Всього прооперовано 36 собак, яких було розподілено на 4 групи. У тварин перших трьох груп (по 10 собак в кожній групі) було змодельовано гостру обтураційну кишкову непрохідність, четверта група - контрольна (6 собак).
Всі тварини перед проведенням досліджень проходили карантин в віварії на протязі 1 тижня. Для максимального наближення умов експерименту до тих умов, які мають місце в клініці при проведенні екстренних операцій ніякої спеціальної підготовки в передопераційному періоді тваринам не проводили.
В експериментальній частині роботи були використані наступні методи дослідження:
1. Експериментальний метод: моделювання на собаках гострої кишкової непрохідності.
2. Вимірювання внутрішньокишкового тиску.
3. Клінічне спостереження за тваринами.
4. Методи оцінки ендогенної інтоксикації: лабораторні, біохімічні.
5. Бактеріологічні дослідження.
6. Мікроскопічні дослідження тонкої кишки.
7. Статистична обробка отриманих результатів.
Моделювання гострої кишкової непрохідності.
Перед операцією всім собакам проводили премедикацію - вводили внутрішньом'язево: розчин анальгіну 50%-2,0 + розчин атропіну сульфату 0,1%-1,0 + розчин аміназину 2,5%-1,0 + розчин димедролу 1%-1,0. Через 30 хвилин після премедикації в плевральну порожнину повільно вводили розчин тіопенталу натрію з розрахунку 40 мг на 1 кг ваги тварини.
Далі, після гоління та обробки шкіри 5% розчином йоду та 96% спиртом виконували серединну лапаротомію. В рану виводили петлі тонкої кишки, проводили вимірювання її довжини від ілеоцекального кута до зв'язки Трейца та визначали діаметр на рівні кінцевого відділу здухвинної кишки. Потім у тварин 1, 2 та 3 груп моделювали ГКН. Для цього в рану виводили термінальний відділ здухвинної кишки і на відстані 8 - 15 см від ілеоцекального кута (залежно від загальної довжини тонкої кишки) перев'язували кишку двома лігатурами, відстань між ними становила близько 1 см. Місце перев'язки кишки перитонізували рядом вузлових серо-серозних швів. Після цього осушували черевну порожнину і операційну рану зашивали наглухо.
У собак 1 групи релапаротомію виконували через 6 годин після першої операції, у собак 2 групи - через 12 годин, у собак 3 групи - через 18 годин після першої операції.
Під час релапаротомії проводили візуальну оцінку стану внутрішніх органів, зокрема вивчали характер та кількість випоту, оцінювали стан тонкої кишки: її колір, визначали діаметр вище від місця перев'язки кишки та довжину дилятованого відділу привідної петлі, оцінювали стан судин брижейки. Товщину кишкової стінки в подальшому вимірювали на гістологічних препаратах.
Вимірювання внутрішньокишкового тиску.
Після візуальної оцінки стану органів черевної порожнини вимірювали ВТ за допомогою розробленої в клініці методики (раціоналізаторська пропозиція №35 видана Вінницьким державним медичним університетом 25.05.2000 р.).
Ця методика виконується наступним чином. На привідній петлі кишки, в ділянці, на 5-10 см вище від місця перев'язки кишки (чи в іншій ділянці, де потрібно визначити ВТ) по протибрижейковому краю накладають кисетний шов 1 - 1,5 см в діаметрі. В центрі кисетного шва робили прокол товстою голкою, до якої приєднана поліхлорвінілова трубка від одноразової системи для внутрішньовенних вливань, заповнена фізрозчином, і перекрита зверху затискачем, щоб розчин не витікав з трубки передчасно. Під час проколу кишки кисетний шов дещо затягували для герметизації, потім трубку встановлювали вертикально і знімали з неї затискач, при цьому частина фізрозчину потрапляла в просвіт кишки і верхній рівень рідини в трубці встановлювався на певній висоті над рівнем стінки кишки, висота цього рівня рідини і дорівнює величині ВТ, вираженого в міліметрах водного стовпчика. Після вимірювання голку з кишки виймали, при цьому кисетний шов повністю затягували і зав'язували. Місце кисетного шва перитонізували серо-серозними швами. Використання однотрубних рідинних манометрів обгрунтовано в посібнику Г.О.Мурін "Теплотехнічні вимірювання", К.: Державне видавництво технічної літератури УРСР, 1960.- 431с. - С.182-183.
Потім, за розробленою методикою (рацпропозиція №1 видана 12.02.2002р. Вінницьким державним медичним університетом) проводили забір крові з вен брижейки. Під час операції у піддослідної собаки в місці, де зливаються кілька великих вен, по яких кров відтікає від термінального відділу тонкої кишки та v. іleocolica і утворюється основний стовбур верхньої брижейкової вени, цей стовбур виділяли з тканин брижейки та брали на держалку для кращої фіксації. У великих собак можна виділити і взяти на держалку одну з великих v. іlealis. Для полегшення маніпуляції та для пришвидшення забору крові, щоб вона не затромбувалась в голці, а також, щоб зібрати достатню кількість крові, створювали підвищене кровонаповнення вен, перетискаючи основний стовбур верхньої брижейкової вени в його верхньому відділі, або стовбур ворітної вени в гепатодуоденальній зв'язці, після чого вену пунктували та проводили забір крові.
Після забору крові проводили резекцію привідного відділу тонкої кишки для наступного гістологічного дослідження, після чого тварин виводили з експерименту шляхом введення в серцевий м'яз максимальних доз тіопенталу.
У собак контрольної групи вимірювали ВТ та проводили забір крові з брижейкових вен для подальшого дослідження без створення моделі ГКН.
Клінічне спостереження за тваринами.
Після моделювання ГКН в післяопераційному періоді проводили клінічне спостереження за тваринами в динаміці. Визначали загальний стан собак