Розділ 2. Автономістські процеси розвитку кримськотатарської правової культури у ХVІІІ - на початку ХХ ст.ст.
2.1. Етноконфесійні, державотворчі та культурно-освітянські передумови зародження національної правосвідомості кримських татар
Становленню кримськотатарської політико-правової думки, що стало у подальшому ідеологічним ґрунтом для визначення національної правосвідомості цього народу, передували причинно-наслідкові зв'язки, типові для багатьох етносів світу. Серед таких загальних закономірностей, на наш погляд, було б варто виокремити, насамперед, етноконфесійні, державотворчі та культурно-освітянські передумови здійснення цього процесу. Адже висвітлення саме таких аспектів суспільного життя будь-якої національної спільноти дозволяє враховувати особливості формування її правосвідомості не лише на рівні правової ідеології, а й правової психології, що визначаються сучасною теоретико-правовою наукою як невід`ємні складові загальнолюдського усвідомлення правових явищ [86, с. 203-204], При цьому зазначимо, що групування напрямів нашого дослідження, застосоване у заголовку цього підрозділу дисертації, є дещо умовним. Його доцільність викликається здебільшого методологічними мотивами та специфікою досліджуваного об'єкту, в межах якого детальне зосередження на класичних з точки зору теорії держави і права різновидах соціальних норм є досить ускладненим. Отже, для отримання цілісної картини наукових результатів ми вбачаємо потребу відстежити в історичному просторі характер формування наступного:
По-перше, системи поглядів та уявлень, що в теоретичній формі відображали специфіку відношення кримських татар до таких спеціальних правових категорій і понять як, наприклад, "форма держави", "державний лад", "автономія", "правомірність", "юридична відповідальність", "законність", "правопорядок" тощо.
По-друге, сукупності національних настроїв, почуттів, звичок, традицій, що відбивалися у стосунках кримськотатарської громади з функціонуючими у той час правовими установами.
Започаткування основних цивілізаційних засад кримськотатарського етносу взагалі сягає в далеке Середньовіччя і міцно пов'язується із становленням ісламу як наймолодшої світової релігії, що у час свого виникнення в Аравії (VІІ ст.) і розповсюдження по країнах Азії, Африки та Європи в якості державної (VІІІ - ХІІІ ст.ст.) фактично не відокремлювалася від політики, права, філософії. При цьому для середньовічного соціуму панування ісламської ідеології не тільки сприймалося як незаперечний комплекс обов'язкових для виконання догм і ритуалів, а й наслідувало невідворотність мусульманського образу життя, тобто побутових засад та звичок, що не потребували повсякденного осмислення навіть з точки зору доцільності їхнього дотримання. У ході історичного процесу, на думку деяких сучасних учених, адекватність дії ісламських релігійних, моральних, політичних, правових норм стала певною мірою відносною. Подекуди шаріат перестав бути єдиним правовим регулятором суспільного, сімейного і господарчого життя, ісламські богослови втратили повну монополію в галузі судочинства і освіти [159, с. 6].
Як наслідок цього на сьогодні існує численна кількість правил поведінки особи, яка сповідує іслам або вихована в країнах з мусульманською історико-культурною традицією, що різняться між собою за регіоном і часом їхнього виникнення. Але серед них існують загальні засади ісламської релігії, обов'язкові для дотримання всіма віруючими. В ісламі, що виконав загальну роль світоглядної функції, вони стали своєрідними "стовпами", на яких будується мусульманська цивілізація.
По-перше - це віра в Аллаха, єдиного бога, та його посланника на Землі Мухамеда. За мусульманською доктриною, люди, які не сповідують іслам, - "невірні", серед них іудеї та християни виокремлюються як ахль аль-кітаб - "люди Писання". Згідно з священною книгою мусульман Корану вони вірять у того ж бога, що і мусульмани. Цей бог раніше надсилав їм своїх посланників - Мусу (Мойсея), Ісу (Ісуса), які несли людям слово боже. Проте люди спаплюжили і забули те, чому їх учили посланники. Тому Аллах направив на Землю свого останнього пророка Мухамеда зі словом божим, що записане в Корані. Це остання спроба наставити людство на праведний шлях, застереження, після якого настане кінець Світу і Суд, що кожному визначить за його справами - райський сад чи пекельний вогонь.
По-друге - це салят або намаз, особиста молитва п'ять разів на добу з попереднім ритуальним миттям і колективна молитва щоп'ятниці у масджиді - мечеті під керівництвом імама - духовної особи, яка має відповідний сан.
По-третє - це саум, піст, що вимагає від мусульманина утримуватися від вжиття їжі, води та розваг у місяць рамазан та по деяких інших датах. Закінчується піст святом розговіння ід аль-фітр. До постових обмежень іслам додає численні заборони, що регулюють різні сторони життя мусульманина. Наприклад, щодо вжиття алкогольних напоїв та свинини, виконання лихварських операцій тощо.
По-четверте - це хадж, проща до Мекки, де розташований головний храм мусульман - мечеть аль-Масжид аль-Харам з Каабою, спорудою до якої вмуровано "чорний камінь", залишки космічного метеориту, надісланого Аллахом як символ його могутності та благовоління. Прочани тут проходять церемонію ритуального очищення, п'ють воду священного джерела Замзам і здійснюють моління в околицях Мекки, у місцевості, де за легендою перший проповідник істинного єдинобожжя Ібрагим (біблейський Авраам) приніс Аллаху в жертву ягня. У пам'ять про це мусульманин повинен під час головного ісламського свята ід аль-кабір, курбан-байрам, що завершує прощу до Мекки, зарізати тварину.
По-п'яте - це закят, обов'язковий податок на майно і прибутки, що за мусульманською доктриною має надходити на потреби громади і розподіляється серед бідних та незаможних. До того ж кожному мусульманину належить здійснювати й садаку - добровільні пожертвування та милостині.
До "стовпів" ісламу інколи долучають також джихад, тобто по
- Київ+380960830922