РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ, РОЗВИТОК ТА ОСОБЛИВОСТІ
ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНОГО УСТРОЮ АВСТРО-УГОРЩИНИ
2.1. Політико-правові передумови утворення Австро-Угорщини
Провідною династією Європи кінця XVII – початку XVIII ст. і надалі залишалися
Габсбурги з їхньою австрійською та іспанською гілками. Втручання Габсбургів у
розвиток тогочасної Західної Європи та Німеччини мали фатальні наслідки для
деяких слов'янських народів.
Після трьох поділів Речі Посполитої та перемоги над наполеонівською Францією
Австрія остаточно оформилася в імперію і набула небаченої до того
військово-економічної могутності й політичного авторитету в Європі. Однак у
процесі геополітичних змін (значне збільшення території і чисельності
населення, передусім за рахунок слов'янських народів) в саму основу імперії
закладалися серйозні соціальні протиріччя, які в майбутньому повинні були
неминуче призвести до її розпаду. Вочевидь, як і в царській Росії, „збирання”
під однією короною численних народів, різних за мовою, культурою,
віросповіданням, за рівнем економічного, соціального і політичного розвитку,
різним ступенем правової свідомості та правової культури, різними бажаннями,
устремліннями і національними темпераментами не сприяло довговічності
австрійської імперії.
Перебування значної частини українських земель (передусім Галичини) у складі
Австрійської імперії, а потім – Австро-Угорської монархії мало негативні
наслідки. Галичина [1 Назва, очевидно, пішла від м. Галича (тепер
Івано-Франківської області), але дотепер у літературі не існує єдиної думки, як
виникла назва останнього. Найправдоподібнішим є походження назви Галич від
грецького слова „гальс”, що означає сіль. Це припущення підтверджується тим, що
на Галицькій землі дійсно були соляні джерела, а в самому Галичі містилися
склади солі, яку купці відправляли аж до Києва. Першу історичну згадку про
Галич знайдено в літописі 1113 р., де мовиться, що у зв'язку з повстанням у
Києві туди не пустили купців з Галича і Перемишля, які везли сіль.], ця
споконвічно українська земля, складова Київської Русі, після розпаду останньої
в 1199 р. об’єдналася при волинському князеві Романові Мстиславовичі в
Галицько-Волинську державу, яка майже
100 років продовжувала традиції української державності [ 269; 228, с.
147–150].
Галицько-Волинська держава, що була однією з найбільших тогочасних держав, мала
загальноєвропейське значення: з одного боку, вона захищала руські землі від
нашестя західних завойовників, а з іншого, відбиваючи наступи
монголо-татарських полчищ, обороняла європейські держави від вторгнення
ординців.
Проте 1349 р., коли зі смертю Юрія II закінчилася династія Романовичів,
Галичина [186, с. 341] опинилася під владою Польщі, чужоземної держави, що
зумовило її політичний й економічний занепад.
На зламі ХVІІІ–ХІХ ст. на українських землях відбулися значні політичні зміни,
спричинені насамперед новою геополітичною ситуацією у тогочасній Центральній та
Східній Європі. Анархія в Речі Посполитій, де конфедерати скинули з престолу
свого короля, прискорила її поділи.
На початку 1772 р. відбулися переговори між Австрією, Пруссією і Росією щодо
розподілу Речі Посполитої, що закінчилися підписанням окремої декларації, яка
забезпечувала трьом названим державам однакову участь у розподілі. Її підписала
19 лютого 1772 р. австрійська імператриця Марія Терезія, 28 лютого – прусський
король Фрідріх II, 5 березня – російська імператриця Катерина II [379, с.116].
Землі, які дісталися Австрії 1772 р., були введені до складу імперії Габсбургів
під назвою „Королівство Галичини і Лодомерії” із центром у Львові. 1786 р. у
складі „коронного” краю Галичини опинилася і Буковина, що за
Кючук-Кайнарджійським договором (1774 р.) відійшла від Туреччини до Австрії.
Згодом, після третього поділу Речі Посполитої 1795 р. до Галичини (етнічні
українські землі) було приєднано ще й північну частину Краківського, землі
Люблінського та Сандомирського воєводств. Ця новоприєднана територія з
переважно корінним польським населенням отримала назву Нової (або Західної)
Галичини. Австрійці штучно об'єднали захоплені ними 1772 р. західноукраїнські
та польські землі в один коронний край, який складався з двох частин: Східної
Галичини, населеної переважно українцями, і Західної Галичини, населеної
поляками. Таке штучне об’єднання Східної та Західної Галичини спричиняло
ворожнечу, ненависть, провокувало постійні конфлікти та відкриту боротьбу між
поляками і українцями. Як зазначав російський дослідник Є. Вітте, Галичина
стала ареною „внутрішньої війни двох братніх народів, братніх по крові, але
ворожих по духу” [160, с. 59].
Отже, Галичина є історичною назвою західноукраїнських і польських земель з
кінця XVIII – до початку XX ст., що перебували під владою Австрійської, а
пізніше Австро-Угорської монархії. Територія тогочасної Галичини охоплювала
теперішні Івано-Франківську, Львівську і Тернопільську області України,
Жешувське та більшу частину теперішнього Краківського воєводства Польської
Республіки [230, с. 73].
Під час наступних, другого і третього, поділів Речі Посполитої кордони Галичини
змінювалися. Так, за умовами Віденського (Шенбрунського) мирного договору між
Австрією і Францією (1806 р.) Західна Галичина відійшла до Варшавського
князівства. А невеликий сегмент Східної Галичини –Тернопільський край (між
ріками Збруч і Стрипа) – дістався Росії, у складі якої перебував до 1815 р. [2,
арк.8–11] (Умови Віденського мирного договору були скасовані Віденським
конгресом 1814–1815 рр.). У 1846 р. Краківський округ був знову приєднаний до
Галичини. У
- Київ+380960830922