Міжнародно-інформаційна діяльність Української держави. 1917-1923 рр.

РОЗДІЛ 2
Міжнародно-пропагандистська діяльність Української національної державності у 1917 - 1920 рр.
2.1. Інформаційно-пропагандистська діяльність українських
політичних організацій за кордоном
Історія міжнародно-інформаційної діяльності перших державних утворень України першої чверті ХХ століття тісно пов'язана з загальним контекстом зовнішньої політики та міжнародних зв'язків України зазначеного періоду. Ті, в свою чергу, започатковуються у переддень та часи Першої світової війни, що була безперечним каталізатором формування національної самосвідомості та новітнього політичного погляду на необхідність та можливості здобуття незалежної державності.
За умов піднесення на початку ХХ століття національно-визвольного руху передові представники української інтелігенції Наддніпрянської України та західноукраїнських земель вживають перших заходів до поширення серед іноземної громадськості інформації щодо проблем українського етносу, його законних прав на державне відродження. Піонерами цієї справи виступили діячі національного руху Галичини, адже в цьому регіоні, що був складовою частиною Австро-Угорської імперії склалися більш сприятливі умови для розвитку національної культури та самосвідомості, ніж на землях російської частини України.
У квітні 1901 р. у Відні під редакцією молодого журналіста Р.Сембратовича виходить німецькою мовою часопис українознавчої спрямованості. Цей друкований орган, що виходив тричі на місяць, містив матеріали щодо проблем української нації в Австро-Угорщині та Росії [19.-С.193-194]. Він проіснував півроку, після чого на базі цього видання був заснований Інформаційний двотижневик "Рутеніше Ревью". Передруки його матеріалів можна знайти на шпальтах німецької, французької, італійської, іспанської, шведської, норвезької та японської преси [Там само -С.194].
Після передчасної смерті Р.Сембратовича у 1905 р. його справу продовжив В.Кушнір, за редакцією якого став друкуватися щомісячник "Украініше Рундшау". На сторінках журналу друкували свої матеріали депутати австрійського парламенту від Галичини С.Дністрянський, О.Колесса, Е.Левицький, а також знані представники наукових й суспільно-політичних кіл регіону [Там само]. "Украініше Рундшау" лише у Німеччині мав понад 200 передплатників, він безкоштовно надсилався членам дипломатичного корпусу, зарубіжним інформаційним агентствам, письменникам, журналістам [Там само -С.195].
Таким чином інформація про українські справи безпосередньо доводилася до іноземних політичних кіл та засобів масової інформації.
Пропагандою проблем української нації займалися за кордоном і окремі представники Наддніпрянської України. Відомо, наприклад, що у 1910-1911 рр. політичний емігрант з російської частини України В.Степанківський вів пропаганду щодо українських справ у Лондоні [48.-С.16]. Поступово на порядок денний поставало питання про створення організації, яка б вела пропаганду української справи за кордоном постійно і цілеспрямовано.
У 1912 р. група політичних емігрантів з Наддніпрянської України заснувала у Львові "Український Інформаційний Комітет" для розповсюдження відомостей про становище в Україні серед політичних і громадських кіл країн Західної Європи. Комітет видав англійською мовою декілька брошур з українознавчої проблематики [Там само -С.11].
З Інформаційним Комітетом тісно співпрацював відомий український історик і політолог В.Липинський. Саме він підготував для комітету проект створення таємної організації - "Союзу Визволення України", який користуючись сприятливою міжнародною ситуацією, повів би боротьбу за відновлення української держави [20.-С.12].
Одночасно вироблялися ідейно-теоретичні засади діяльності такої організації. У 1913 р. на загальноукраїнському конгресі студентської молоді відомий публіцист і теоретик українського державного відродження Д.Донцов прочитав реферат, в якому закликав до зміни гасла автономії українських земель на гасла "політичного сепаратизму" і "відокремлення України від Росії" [4.-Т.II.-С.317-318].
4 серпня 1914 р., за два дні до оголошення війни між Російською імперією та Австро-Угорщиною, політичні емігранти-наддніпрянці створили у Львові "Союз Визволення України." Його фундаторами стали В.Дорошенко, Д.Донцов [перший голова СВУ], М.Меленевський, М.Залізняк, А.Жук, О.Скоропис-Йолтуховський.
В історії міжнародно-інформаційних зв'язків України у XX ст. Союзу Визволення України належить особливе місце. Ця патріотична організація першою розгорнула за кордоном широкомасштабну пропагандистську діяльність на користь створення самостійної української держави, поставила перед європейською спільнотою питання про державницькі та національно-культурні права українського етносу.
У програмному документів СВУ, оприлюдненому 5 жовтня 1914 р., наголошувалося на прагненні відновити суверенну українську державу з конституційно-монархічним ладом під протекторатом Австро-Угорської імперії. "Об'єктивна історична закінченість, - йшлося у цьому документі, - вимагає, щоб поміж Західною Європою й Москвою повстала самостійна Українська Держава" [Там само -С.318]. З 4 вересня 1914 р. керівний осередок СВУ було перенесено до Відня. Зрозуміло, що перебуваючи на терені Австро-Угорщини й користуючись фінансовою підтримкою її уряду, СВУ змушений був декларувати свою лояльність до імперії Габсбургів та висловлюватися за її перемогу у світовій війні. Крім того, перемога держав австро-німецького блоку над Росією розглядалася провідниками Союзу як передумова до вирішення міжнародно-правової долі українських земель.
Українське питання, зазначав Д.Донцов, "нині міцно зв'язане з долею Австро-Угорщини й Німеччини, до перемоги яких ми, російські українці, й наші брати в Австро-Угорщині прив'язуємо нашу буденність. Коли ж Росія буде побита, обидві середньоєвропейські імперії будуть змушені розв'язати нарешті українське питання" [10.-С.40].
Зауважимо, що хоча спочатку діяльність СВУ контролювалася міністерством закордонних справ Австро-Угорщини, вже з 1915 р.