РОЗДІЛ 2. СТАНОВЛЕННЯ ТА ПОЧАТКОВИЙ РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ВУГЛЕДОБУВНУ
ПРОМИСЛОВІСТЬ (XVIII – ПОЧАТОК ХХ ст.)
2.1. Загальні закономірності становлення і початкового розвитку законодавства,
що регулює діяльність вугледобувної промисловості
Перші свідчення про родовища вугілля в Україні відносяться на кінець ХVІІ ст.
Так, відомо, що місцеві козаки використовували “горюч-камень” у своєму побуті.
У 1721 р. урядом сюди була направлена перша розвідувальна експедиція, яку
очолив Лутугін [42]. Вугільна промисловість в Україні бере початок з 14
листопада 1795 року, коли указом Катерини ІІ “Об устроении литейного завода в
Донецком уезде при речке Лугани и об учреждении ломки найденого в той стране
каменного угля” було засновано перший промисловий рудник для потреб
металургійного заводу.
Відповідно до указу на Лугані було побудовано ливарний завод – перше в Україні
металургійне підприємство, для задоволення потреб якого у кам’яному вугіллі на
землі “Лисячої балки” була закладена перша промислова шахта, яка поклала
початок промисловій розробці кам’яного вугілля в Україні (у квітні 1796 р.
шахта дала перше вугілля).
Ще більш ранні витоки має вітчизняне гірниче законодавство. Так, на території
України право власності на надра виникло у часи існування скіфських держав і
грецьких міст-колоній. Воно регулювало відносини між землекористувачами з
приводу тих корисних копалин, які містилися у них на ділянці [43]. Як правило,
всі надра на території держави вважалися загальнодержавною власністю, головним
розпорядником був монарх, а інші суб’єкти правових відносин могли лише
користуватися ними.
У подальші часи ці питання врегульовувалися різними джерелами, до числа яких
належало, насамперед, звичаєве право, “Руська правда”, Литовські статути,
збірки магдебурзького права тощо. Певну увагу проблемам гірничих відносин
приділяло й українське законодавство козацько-гетьманської доби.
Поступово з розрізнених правових приписів почали формуватися відповідні
законодавчі інститути. Але цей етап розвитку гірничого законодавства фактично
збігся із втратою Україною своєї правової автономії. Колишні Гетьманщина і
Слобожанщина користувались тепер російським законодавством, а на
західноукраїнських землях запанувало послідовно польське та австрійське
(австро-угорське) законодавство [44]. Проте вивчення австрійського гірничого
законодавства виходить за межі нашого дисертаційного дослідження, оскільки
промисловий видобуток кам’яного вугілля на західноукраїнських землях був
розпочатий лише в післявоєнну радянську добу.
У Росії ж становлення гірничого законодавства пов’язується насамперед з
правлінням Петра І. На той час в імперії промисловість була настільки
малорозвинена, що централізованого управління нею майже не існувало. Гірничими
справами займався посольський приказ (у зв'язку із запрошенням іноземних
промисловців), а також приказ великої скарбниці, сибірський приказ, збройна
палата і гарматний двір. Обов'язки кожної з цих установ стосовно гірництва не
були визначені. Не існувало і загального порядку пошуку та використання
корисних копалин. Окремими індивідуальними актами давався дозвіл на пошук
корисних копалин у конкретних місцевостях і ведення гірничих розробок, але для
спорудження заводів на помісних, вотчинних монастирських землях потрібно було
домовлятися із власниками [45].
Першим законодавчим актом Петра І з питань гірничої справи став указ від 2
листопада 1700 р., що зобов’язував “всякого, кто в Москве и в городах ведает
или в дальнейшем сведает на государевых или чьих-небудь землях золотую и
серебрянную, медную или другую какую руду” повідомити про це до державних
органів. Таким особам давалася винагорода; тим же, хто “руду приховає”, указ
загрожував покаранням [46].
10 грудня 1719 року, одночасно з організацією Берг-Колегії, були прийняті певні
правила під назвою Берг-Привілею. У них визначався принцип “гірничої регалії”,
тобто надра належали до виключної власності монарха. Але в даному документі
містився і принцип “гірничої свободи”: “дабы Божие благословение под землею в
туне не оставалось” проголошувалось, що всім дозволяється “во всех местах, как
на собственых, так и на чужих землях, плавить, варить и чистить всякие металлы
и минералы”. Тому, хто відкривав родовище, вручався від Берг-Колегії “привілей”
– жалувана грамота, згідно з якою місцева влада зобов'язувалась надати для
розробки територію, площею біля 1000 кв. метрів. За землю, на якій будувався
завод, промисловець повинен сплачувати власникові земельної ділянки 32-у частку
чистого прибутку, отриманого від реалізації видобутих копалин. Крім того,
промисловці мусили сплачувати “гірничу подать” – десяту частину валового
видобутку рудника. Державі також належало переважне право на купівлю видобутого
золота, срібла, міді та селітри за цінами, встановленими Берг-Колегією.
Передбачалась відповідальність за приховування відкритих родовищ, а також за
протидію пошуку корисних копалин, споруджуванню і розширенню заводів. Винні
зазнавали тілесних покарань або смертної кари з конфіскацією майна. У 1720 році
всі права, передбачені Берг-Привілеєм, були надані й іноземцям [47].
Указом від 26 вересня 1727 року промисловці дістали право гірничих розробок на
державних землях без попереднього дозволу, але для спорудження гірничих заводів
була потрібна добровільна згода осіб, котрі проживали на цих землях. Цей
відступ від загального правила пояснювався тим, що кількість вільних “казенних”
земель у Сибіру була дуже велика порівняно із землями, що перебували в
приватному володінні, до того ж вони практично не цінувалися.
З метою передання казенни
- Київ+380960830922