РОЗДІЛ 2
РУХ ДОКУМЕНТІВ ТА ОСНОВНІ АРХІВНІ ЗІБРАННЯ З ІСТОРІЇ ДВОРЯНСТВА ПІВДЕННОЇ
УКРАЇНИ ОСТАННЬОЇ ЧВЕРТІ XVIII – ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ XIX СТ.
2.1. Рух документів з історії поміщицької колонізації Південної України
Різноманітна суспільна активність місцевого дворянства залишила після себе
велике розмаїття документальних джерел, які розпорошені по чисельних фондах,
колекціях, публікаціях, що стосуються Південної України. Визначити конкретні
напрямки евристичного пошуку досліднику допоможе реконструкція механізму
виникнення, проходження та накопичення в архівах центральних та місцевих
установ Російської імперії документів, які можуть бути використані як джерела з
історії південноукраїнського дворянства. Володіння знанням про такий механізм
дозволить відтворити склад початкової джерельної бази з проблеми, оцінити
інформативні можливості та вирішити питання репрезентативності джерел з історії
дворянства Південної України останньої чверті XVIII – першої чверті XIX ст.,
доступних сучасникам.
В останній чверті XVIII ст., зі зростанням бюрократичного апарату управління
Російської імперії, збільшується в обсязі та ускладнюється документальне
сполучення між органами влади. З метою забезпечення ефективного механізму
управління, обліку та контролю за виконанням настанов держава вдається до все
більшої регламентації руху документів. Рух документів з історії поміщицької
колонізації останньої чверті XVIII – першої чверті XIX ст. за ступенем
регламентації складався з трьох великих напрямів документальних потоків. Перший
напрям формували документи, обов’язкове та регулярне надходження яких було
регламентоване загальнодержавними положеннями з адміністративного устрою та
діяльності бюрократичного апарату. Час створення, форма та зміст, адресант- та
адресат-установи були заздалегідь визначені законодавчими нормами. В літературі
для позначення цього комплексу документів було введене поняття регламентованої
частини джерельної бази [589]. Другий напрям, котрий можна позначити як умовно
регламентований, складався з потоків документів, систематичного та регулярного
надходження яких не вимагалося. Поява цих документів ініціювалася органами
влади різного рівня або приватними особами за певних умов, передбачених
законодавством. Третій напрям руху документів забезпечував потреби влади у
додатковій інформації, коли регламентованих та умовно регламентованих потоків
документів з їх визначеною формою виявлялося недостатньо для її отримання.
З середини 70-х рр. XVIII ст. поміщицька колонізація перетворюється на найбільш
потужний напрям колонізації півдня України. У середовищі місцевого діючого та
відставного офіцерства, колишньої запорозької старшини, поміщиків сусідніх
губерній помітно зріс попит на землю та готовність власними силами та коштами
забезпечити її заселення. Процесу поміщицької колонізації активно сприяв
російський уряд, прагнучи силами дворянства якнайскоріше заселити та
впорядкувати край. Розраховуючи на це, уряд виходив із свого власного розуміння
ролі та функцій російського дворянського стану. Після скасування у 1762 р.
обов’язкової дворянської служби відносини між державою та російським
дворянством регулювалися принципами офіційної теорії “піклування”: за
дворянством залишалося виключне право володіння населеними маєтками, замість
чого на дворянина-поміщика покладалися обов’язки адміністративного,
фіскального, поліцейського контролю за селянами на своїх землях. Згодом, в
результаті реформування системи місцевого управління відповідальність дворян за
порядком в губернії набула корпоративного характеру та регламентованих
організаційних форм у вигляді дворянських виборів та станових інститутів
управління. Держава очікувала від поміщицької колонізації Південної України
розв’язання цілого комплексу завдань: вирішення земельного питання, залюднення
земель, налагодження осілого сільськогосподарського виробництва (в першу чергу
землеробства), встановлення ефективного контролю над місцевим населенням як в
межах поміщицького маєтку, так і в межах всієї губернії – шляхом передачі
дворянському корпусу функцій місцевого управління на підставі Установлення про
губернії 1775 р.
В умовах бюджетного дефіциту й жорсткої фінансової кризи, яку на той час
переживала Російська імперія, головним виміром та показником успіху поміщицької
колонізації Півдня ставало забезпечення скарбниці прибутком за рахунок сплати
податків з поміщицьких маєтків. Решта досягнень – залюднення, розвиток
господарства, ефективне управління – розцінювалися як необхідні до цього
передумови.
Отже, поміщицька колонізація Південної України була розпочата російським урядом
як цілеспрямована державна програма, направлена на вирішення комплексу завдань
внутрішньої політики у краї. Державою були забезпечені необхідні передумови
поміщицької колонізації Півдня, а саме: 1) створений механізм формування
поміщицького землеволодіння; 2) в результаті губернської реформи
південноукраїнському дворянству було передане місцеве управління. Держава
залишила за собою право контролю за найважливішим та найочікуванішим з
передбачуваних результатів поміщицької колонізації – отриманням державних
прибутків та комплексом супутніх питань (контроль за рухом земельної власності,
станом заселеності маєтків).
Функції державного нагляду за ходом поміщицької колонізації на рівні губернії
виконували казенна палата, повітові казначейства та межові установи, на рівні
центрального управління – Сенат. Реалізація програми колонізації покладалася на
дворянство. Поміщицька колонізація здійснювалася через діяльність губернських
дворянських установ (дворянських з
- Київ+380960830922