РОЗДІЛ 2. Добровільне виконання батьками та дітьми обов'язку по взаємному утриманню
Під добровільним виконанням аліментного обов'язку можна розуміти добровільне утримання, яке надають члени сім'ї один одному при нормальних сімейних стосунках, або ж у разі, коли в сім'ї послаблюються сімейні зв'язки в результаті розірвання шлюбу чи певних негараздів, і аліментнозобов'язана особа надає необхідні кошти управомоченій особі з власної ініціативи. В останньому випадку аліменти можуть відраховуватися з ініціативи платника шляхом подання заяви про відрахування аліментів за місцем роботи, за місцем виплати пенсії, стипендії у розмірі та на строк, який визначає сама зобов'язана особа (ст.187 СК України).
Слід сказати, що такий порядок сплати аліментів передбачений у законодавстві тільки стосовно аліментного обов'язку батьків щодо дітей. Мета такого порядку сплати аліментів полягає у наданні можливості аліментнозобов'язаній особі уникнути звернення до суду другого з батьків для стягнення аліментів на дитину в примусовому порядку.
На наш погляд, подібну процедуру слід було б передбачити і для інших членів сім'ї, зокрема при сплаті аліментів непрацездатним, нужденним батькам їх дітьми. Аліментний обов'язок дітей стосовно до батьків є безумовним, тому і виконувати його можливо будь-яким прийнятним для платника способом. На сьогоднішній день може утворитися ситуація, коли діти не заперечують проти надання утримання батькам, але не шляхом особистої передачі певної суми, а відрахуванням із заробітної плати аліментів уповноваженим органом за місцем роботи. При відсутності норми, яка б дозволяла провадити таке відрахування, адміністрація буде відмовляти в прийнятті такої заяви. Тому, на нашу думку, подібний спосіб сплати аліментів потрібно розповсюдити на всі види аліментних зобов'язань.
Новелою нового СК України можна вважати введення інституту договору про сплату аліментів на дітей. Згідно зі ст.189 СК України батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені законодавством. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. Ця норма свідчить про диспозитивний характер договірних правовідносин щодо сплати аліментів. Законодавець надав право сторонам цих правовідносин самим визначати обсяг та порядок здійснення аліментного обов'язку.
Довгий час в Україні сімейне законодавство мало імперативне забарвлення, тобто норми поведінки встановлювалися самим законом і відступ від загальних правил не припускався. А.І. Пергамент з цього приводу писала, що "зміст аліментного зобов'язання встановлений законом і не може бути змінений повністю або частково угодою сторін ні у відношенні строку зобов'язання, ні у відношенні його розміру, ні у відношенні порядку сплати аліментних платежів" [88, с.13]. Далі авторка наголошувала, що відповідні норми закону носять імперативний, а не диспозитивний характер, тому будь-якого роду угоди, які зменшують або збільшують права сторін у порівнянні з положенням, встановленим законом, не мають правового значення. Такої ж позиції додержувалися й інші вчені, які відкидали навіть потенційну можливість регулювання аліментних правовідносин самими сторонами. Навіть багатьма роками пізніше А.М.Рабець була висловлена думка про те, що вільна мирова угода в цьому зобов'язанні з питань про строк, розмір або порядок стягнення аліментів не допускається [100, с. 46-47]. Термінологія "вільна мирова угода" є, на наш погляд, не дуже вдалою. По-перше, мирова угода не може бути невільною, по-друге, мирова угода укладається у разі розпочатого спору і здебільшого в суді. Уявляється, що укладання мирової угоди між сторонами в аліментних справах суперечить інтересам дітей і не може прийматися судом. Крім того, угода про сплату аліментів - це добровільний акт зобов'язаної особи і одержувача аліментів, що свідчить про відсутність між ними спору про сплату аліментів.
Цікавою, з нашої точки зору, є позиція В.П. Нікітіної, яка погоджувалася з можливістю укладання угод про сплату аліментів, а також виказувала думку про можливість зміни при цьому змісту аліментного зобов'язання. "Неприпустимі угоди, що спрямовані на обмеження правоздатності і дієздатності. Неможливо відмовитися від права на отримання аліментів, але кожен може це право не виконувати, а при виконанні змінити його межі" [82, с. 34-35]. Саме в цьому полягає право розпоряджувальної ініціативи сторін в аліментному зобов'язанні.
До суб'єктів, які можуть укладати між собою договір про сплату аліментів, закон відносить подружжя та батьків неповнолітньої дитини. Але той із батьків, хто буде сплачувати аліменти за договором, та той, хто буде отримувати аліменти, можуть бути лише сторонами договору. В даному випадку батько, який отримує аліменти за договором, має діяти як законний представник в інтересах дитини. Управомоченою особою в цьому аліментному правовідношенні повинна виступати сама дитина. У цьому зв'язку викликає інтерес ст.179 СК України, де передбачено, що аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім'я якого вони виплачуються. Оскільки зміст права власності складається з права володіння, користування та розпорядження майном, то уявляється, що той з батьків, хто отримує аліменти, може витрачати ці кошти за власним розсудом. Незважаючи на те, що сімейним законодавством передбачений контроль органів опіки та піклування за цільовим витрачанням аліментів, власник аліментів має право вчиняти будь-які дії щодо цих коштів. Наприклад, одну частину витрачати на задоволення власних потреб, іншу - на дитину. Слід зауважити, що цивільним законодавством визначається вільне здійснення права власності та невтручання держави у здійснення власником його повноважень. У цій ситуації простежується певне протиріччя норм сімейного та цивільного законодавства. Якщо власник аліментів може вільно здійснювати свої права, то чи правомірний контроль з боку органів о