Обмеження права приватної власності на житло

Розділ 2
ОСОБЛИВОСТІ ОБМЕЖЕНЬ ПРАВА ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ
НА ЖИТЛО
2.1 Обмеження права приватної власності на житло та їхня специфіка
Розглянувши загальні обмеження права приватної власності в попередньому
розділі, враховуючи принцип від загального до спеціального, можна дійти
висновку про необхідність дослідження і аналізу конституційного права на житло
та обмеження права приватної власності на нього. При цьому слід відзначити, що
ці обмеження можна розглядати у подвійній площині: 1) право власності на житло
як елемент цивільної правоздатності, тобто здатності особи мати цивільні права
й обов’язки (ч. 1 ст. 25 ЦК України); 2) право власності на житло як елемент
суб’єктивного права.
У науковій літературі зазначається, що цивільна правоздатність – це можливість
мати конкретні права та обов’язки в майбутньому [139, с. 41]. Таким чином,
можливість набувати право власності на житло як елемент цивільної
правоздатності у всіх фізичних осіб виникає з моменту народження. Право
власності на житло конкретного суб’єкта виникає, як зазначає В.М. Самойленко, з
моменту реалізації правоздатності на підставі юридичних фактів (дій або подій)
чи юридичного складу [139, с. 41].
У ЦК УРСР 1963 р. право власності на житло як елемент цивільної правоздатності
обмежувалося у статтях 101, 102, 103, 226, що більш детально розглядалося в
попередньому розділі. Зокрема це стосувалося розміру житла, його кількості, що
могло перебувати у власності або у користуванні однієї родини; можливості
відчужувати більше одного будинку (або частини його) протягом трьох років, за
винятком продажу будинків, набутих через шлюб або спадкування.
У чинному ЦК України законодавець відмовився від подібних обмежень права
власності на житло як елемента правоздатності, передбачаючи у ст. 27 заборону
обмеження можливості фізичної особи мати цивільні права та обов’язки, крім
випадків, коли таке обмеження передбачене Конституцією України. Хоча в
наведеній статті конкретно не називається право на житло, але зрозуміло, що це
стосується і його, оскільки житло є найважливішим об’єктом права приватної
власності фізичних осіб.
Суб’єктивне право – це міра можливої поведінки суб’єкта, тобто, іншими словами,
це наявне, конкретне право. Таким чином, якщо правоздатність – це здатність
мати цивільні права і обов’язки [139, с. 41], то суб’єктивне право – це
конкретне, наявне у суб’єкта право. У частині 3 ст. 25 ЦК України йдеться, що у
випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права і
обов’язки може пов’язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. У
звязку з цим необхідно зазначити, що законів, які б обмежували правоздатність
із досягненням фізичною особою відповідного віку, поки що не існує і навряд чи
вони з’являться. Це пояснюється тим, що реалізаія цивільної правоздатності,
тобто набуття особою суб’єктивного права, здійснюється на підставі таких
юридичних фактів, як дія та подія. Коли правоздатність реалізується шляхом
вчинення дії, то тут йдеться вже про цивільну дієздатність, тобто здатність
самостійно набувати прав і обов’язків і, безумовно, про те, що здатність
самостійно набувати субєктивного права на житло обумовлюється досягненням
певного віку (за загальним правилом – з моменту досягення повноліття). Якщо
правоздатність реалізується внаслідок події, то вік набувача субєктивного права
на житло до уваги не береться. Так, наприклад, малолітня особа може стати
суб’єктом права власності на житло, успадкувавши його. Інша річ, йдеться про
самостійне здійснення малолітнім цього права на житло.
Таким чином, усе вищенаведене дозволяє зробити висновок, що в частині 3 ст. 25
ЦК України йдеться не про обмеження правоздатності, а про обмеження
субєктивного права. Цей висновок підтверджується у ст. 27 ЦК України, де
зазнчається, що правочин, який обмежує можливість фізичної особи мати не
заборонені законом цивільні права і обов’язки, є нікчемним.
Тому дана робота спрямована на дослідження поняття, змісту і правової природи
суб’єктивного права на житло та його обмежень. Для того, щоб дослідити
особливості обмежень права приватної власності на житло потрібно насамперед
коротко з’ясувати, що ж являє собою право на житло.
Стаття 47 Конституції України закріпила право кожного на житло. Пріоритетність
права на житло та його охорона відповідають світовим тенденціям щодо
гарантування прав і свобод людини. Загальна Декларація прав людини проголошує,
що кожна людина має право на такий життєвий рівень, який включає їжу, одяг,
житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування і є необхідним для
підтримання здоров’я і добробуту самої людини та її сім’ї (ст. 25) [26]. Це
право також закріплено в міжнародному Пакті про економічні, соціальні та
культурні права, ратифікованому Указом Президії Верховної Ради Української РСР
№2148-VIII (2148-08 ) 19 жовтня 1973 р. У Пакті зазначається, що держави, що
беруть у ньому участь, визнають право кожного на достойний життєвий рівень для
нього самого та його сім’ї, що включає житло та неухильне поліпшення умов життя
(ст. 11) [160] .
У національному законодавстві ці засади втілені в Конституції України, де
зазначається, що права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і
спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3). Цей принцип зумовлює закріплення
права особи на житло та обов’язок держави створювати умови, за яких кожний
громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в
оренду (ч. 1 ст. 47).
Також кожному гарантується недоторканність житла, що не допускає проникнення до
житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше,
як за вм