РОЗДІЛ 2
Культура УСРР та компартійно-державні контрольні органи
2.1. Культурна політика більшовиків у 1920-і - на початку 1930-х рр.
Гасло "культурної революції" стало одним з основних керівних гасел більшовиків після Жовтневого перевороту 1917 р. Уся їх культурна політика була направлена, перш за все, на створення нової масової культури, котра б допомагала утримувати та поширювати ще не стійку владу Компартії. В основі даної культури, відповідно до марксистських канонів, лежав матеріалізм у світогляді, диктатура в політиці, колективізм в етиці [468, с.6]. Ці ж канони, вихолощені і трансформовані В.Леніним та Й.Сталіним, стали тією основою, на якій розвинувся впродовж 20-х - 30-х рр. ХХ ст. тоталітарний режим в СРСР і сформувалась, відповідно, обслуговуюча його тоталітарна культура.
Тоталітаризм свідомо перебудовував усі сфери життя суспільства. Його безупинний рух "уперед" з усією невідворотністю обумовлювався "царством голої доцільності" (Ф.Хайєк), тобто - жорстокою системою централізованого управління. План встановлював ієрархію цілей, на зміну обмеженій формі управління приходила необмежена, руйнувались абсолютні етичні правила та норми, натомість моральним почало визнаватись усе, що служило поставленим цілям [487, с.145-146]. У силу вступав механізм "зворотного відбору кадрів", які, за Й.Сталіним, "вирішували все". На "гору" потрапляли люди, що втрачали соціальні, трудові й етичні зв'язки із своїм середовищем (зберігаючи робітничо-селянське походження лише для анкети), були готові сліпо керуватися компартійними інструктивними вказівками [485, с.208-209], і, звільнившись від тягаря моральних сумнівів, ставали "нормальними" (Д.Оруел) [472, с.182]. Тоталітарні культурні цінності заперечували можливість особистісного, можливість індивідуального кута зору і власного погляду та постійно переконували, що "одиниця - нуль, одиниця - ніщо" [492, с.108,112]. При цьому "розкріпачувались" придушувані ірраціональні насильницькі пристрасті людини, культивувався потяг до руйнування, агресивність, заздрість, помста, класова ненависть [417, с.10], що дало змогу більшовикам на чолі з В.Леніним, а згодом - Й.Сталіним підпорядковувати своїй волі більшість мас.
Основні принципи більшовицької культурної політики В.Ленін сформулював ще 1905 року у статті "Партійна організація і партійна література". У цьому войовничому маніфесті більшовизму зазначалось: 1) усі явища культури - складова частина єдиної, "загальнопролетарської" справи; 2) усі компоненти культури пов'язуються в одне ціле класовим підходом, стають "підзвітними" Компартії, котра покликана стежити за ними й контролювати їх; 3) індивідуальна творчість підпорядковується "колективності" аж до вирішення питань науки, філософії, естетики, чим долався, на думку В.Леніна, так званий "літературний кар'єризм" та "барський анархізм" діячів культури, а її явища при цьому не лише "тісно" й "нерозривно" поєднувались з політичним рухом даного класу, а й були здатні "злитися" з ним; 4) усі форми "некласової" культури, поза - чи надпартійна позиція творчих працівників оголошувалась "лицемірством", "фальшивими вивісками"; 5) свобода творчості визнавалась ілюзією (свідомим обманом чи несвідомим самообманом) [457, с.398]. Захоплений ідеями світової революції В.Ленін спочатку стверджував, що культура взагалі суперечить революції, принципово заважає їй. Однак поступово він прийшов до висновку про необхідність досягнення "певного рівня культури" задля створення соціалізму, тобто здійснення "культурної революції" слідом за політичною. Тож культура ставала ще одним "фронтом" революційної боротьби, що визначало першочергові цілі й направленість її галузей. Мистецтву, приміром, на цьому "фронті" відводилась роль потужного агітаційного засобу [460, с.210]. Як наголошувалось у тезах Агітпропу ЦК КП(б)У про мистецьку політику (1921): "Наше завдання - довести бойову силу мистецтва до вищого соціального напруження... роблячи мистецтво наймогутнішим засобом політосвітньої роботи, тобто, державною пропагандою комунізму... Сам стиль, форма і навіть класифікація розділів мистецтва повинні бути підпорядкованими бойовим завданням класової боротьби" [413, с.175].
Довершив процес "катехізації" "соціалістичних" вчень Маркса-Леніна вже Сталін, котрий зводив будь-яку соціальну, політичну і культурну теорію до елементарної й такої, що легко засвоювалась повсякденною свідомістю [457, с.399]. Цінність культури Й.Сталін визначав лише її актуальним політичним значенням для даного історичного моменту з точки зору лінії, яку він проводив. Усі культурні явища поділялись у нього на реакційні, що служили інтересам віджилих сил суспільства, і революційні, котрі служили "передовим" силам. Перші "гальмували" розвиток суспільства й мали бути відкинутими і знищеними, другі ж, як здобуток народних мас, мали мобілізовувати їх на боротьбу і перебудовувати суспільство в напрямку "прогресу". Особливу роль у такій схемі культурно-історичного розвитку і в В.Леніна, і в Й.Сталіна відігравало насильство, котре скасовувало "старі порядки" й затверджувало "нові" [489, с.226].
До двох головних напрямів зводилась і внутрішня політика більшовиків: І-й - формування людини нового типу - будівника комунізму і ІІ-й - усунення тієї частини населення, яка для цього з тих чи інших причин не підходила. Вона супроводжувалась упередженим поділом людей на позитивних та негативних, "своїх" та "чужих". Але хто міг гарантувати, що оголошений позитивним сьогодні не буде названий "ворогом народу" завтра? Таким чином, як зауважував С.Білокінь, ішлося про "відділення звідома негативних від тих, що тільки мали шанси бути позитивними. Щоб такими бути, вони повинні були передусім активно діяти, старатися" [401, с.145-146]. Однак і це, як виявилось, не гарантувало людині в СРСР і радянській Україні, зокрема, права на життя. Тоталітаризм, за рахунок вмикання й нагнітання до нечуваних розмірів соціокультурного механізму селекції шляхом відкидання і знищення всього, що заважало його н