розділ 2
організація пожежної справи в регіоні
2.1 Законодавча основа протипожежної діяльності місцевих органів влади
Протипожежна робота місцевих органів влади певною мірою залежала від меж
повноважень, які надавалися урядом та нормативної бази в галузі пожежної
безпеки. Особливість розвитку пожежної справи в період, що досліджується
автором полягала у відсутності центральних органів влади, які б концентрували
загальне керівництво пожежною справою, як на державному, так і на регіональному
рівнях. Від початку зародження професійної та добровільної пожежної охорони
уряд повністю переклав повноваження щодо функціонування системи пожежної
безпеки на місцеві органи влади. До того ж як в центрі, так і на місцях не
існувало єдиних органів управління протипожежною діяльністю.
Вирішення питань пожежної безпеки було розпорошено між усіма органами місцевого
управління, від губернатора і губернських правлінь, до сільських і пожежних
старост [136, 3]. Окрім цього, контроль та повноваження щодо значної кількості
питань в галузі пожежної безпеки дублювалися одночасно різними органами влади
на місцях, що не сприяло їх ефективному виконанню. Час від часу виникали
суперечки між поліцією та міськими управами щодо кадрових питань, функцій
пожежних частин, організації системи підготовки особового складу підрозділів
тощо.
У першій половині ХІХ ст. у зв’язку з ростом чисельності та спустошливості
пожеж, російський уряд намагався впорядкувати протипожежне законодавство шляхом
кодифікації. Результатом проведеної роботи стало видання Пожежного та
Будівельного статутів [137; 139]. Аналізуючи нормативно-правову базу
протипожежної роботи органів місцевого управління, на наш погляд, слід
виокремити два аспекти цієї проблеми, по-перше, законодавче забезпечення
протипожежної діяльності місцевих органів влади з боку урядових структур, а
по-друге нормативно-правова діяльність органів місцевого самоврядування.
Передумовою протипожежної діяльності органів місцевого управління став
Височайший указ 10 січня 1818 р. про фінансування пожежної частини в містах
органами міської влади [25, 23]. Відповідно до Пожежного статуту 1832 р. за
постановою губернських правлінь у розпорядження міських дум щорічно виділялися
“ремонтні гроші” на утримання пожежних обозів та коней.
Для постачання губерній та міст протипожежним інвентарем, а також із метою
підготовки майстрів пожежних насосів в Санкт-Петербурзі та Москві створювалися
пожежні депо. Циркуляр Міністерства внутрішніх справ від 30 вересня 1823 р.
рекомендував начальникам губерній створювати місцеві підприємства з
виготовлення пожежних інструментів у губернських містах [25, 38]. На середину
ХІХ ст. такі підприємства за сприянням губернської влади були створені в
Україні лише в Харкові та Києві.
В сільських населених пунктах наказом від 15 серпня 1845 р. незалежно від форм
власності вимагалося утримувати в бойовій готовності протипожежний інвентар
[25, 42]. В основі системи організації гасіння пожеж лежала натуральна пожежна
повинність. Пожежний статут 1832 р. практично регламентував організацію
пожежної справи лише в казенних сільських населених пунктах [137, 29]. Нагляд
за пожежною справою в селах покладався на сільських старост. Вони мали
контролювали виконання пожежної повинності селянами, вести спостереження за
утриманням і використанням пожежного інвентарю. Наказ від 30 квітня 1838 р.
дозволяв у казенних поселеннях, які мали волосне або сільське управління
утримувати пожежні насоси, придбані за рахунок громадських зборів [25, 41].
Відповідно до статті 88 Пожежного статуту розслідування причин виникнення пожеж
покладалося на місцеву поліцію, яка в свою чергу доповідала про надзвичайний
випадок начальнику губернії [137, 31].
Стаття 93 Пожежного статуту 1832 р. покладала на місцеву владу й обов’язок
опікуватися погорільцями, які залишилися без даху над головою та засобів
існування [137, 32]. Державні селяни, що залишилися без помешкань внаслідок
пожеж мали право на безкоштовне отримання лісоматеріалів.
Селянські місцеві органи влади мали опікуватися й організацією та розвитком
протипожежного страхування. Зокрема, 7 липня 1852 р. було затверджено
“Положення про взаємне страхування будівель в казенних поселеннях від пожеж”
[138, 4]. Стаття 6 Положення вимагала від волосних голів проводити
роз’яснювальну роботу серед селян, щодо користі протипожежного страхування в
поселеннях. На волосних голів та сільську старшину покладалася відповідальність
проводити страхову оцінку будівель, щоб сума страхування не перевищувала 2/3
оціночної вартості нерухомого майна.
У випадку пожежі, волосне правління складало акт за наслідками збитків та
направляло його в Палати державних маєтностей для виплати допомоги погорільцям.
Якщо застраховані споруди селян були лише частково пошкоджені вогнем, волосні
голови мали скликати сільські сходи для визначення суми винагороди за частково
ушкоджене майно. Страхова винагорода погорільцям видавалася Палатами державних
маєтностей за посередництвом волосних правлінь [137, 36]. На місцеві органи
влади покладався обов’язок проводити дізнання про причини виникнення пожеж.
Стаття 26 Положення надавала право волосному правлінню у разі виявлення факту
самопідпалу, доведеного та підтвердженого письмово сільським сходом, не
призначати винагороду за знищене вогнем майно, а передавати господаря
звинуваченого у підпалі до суду [138, 5].
На сільську старшину покладався й обов’язок вести нагляд за господарською
діяльністю селян під час випалювання лісів для засіву поблизу казенних лісових
дач, проводити роз’яснювальну роботу щодо правил пожеж
- Київ+380960830922