РОЗДІЛ 2
УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ЕМІГРАЦІЯ МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ
2.1. Суспільно-політичні чинники зародження осередків
української політичної еміграції
Поряд із соціально-економічними причинами, які стимулювали процес переселення з
українських земель у міжвоєнну добу, зокрема еміграцію українців з території
Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, що по завершенні Першої
світової війни та розпаду імперії Габсбургів відійшли до Польщі, Чехословаччини
та Румунії, чи не пріоритетну роль відіграли чинники політичного характеру.
Відповідно саме це дало підстави до ідентифікації переважної частини міжвоєнної
еміграції як політичної. За висловом В.Мартинця, кожна політична еміграція
виникає внаслідок перемоги ворога на її рідних територіях, тому цей вид
еміграції додатково носить примусовий, вимушений характер [212, с. 10]. Вже у
другій половині 1920-х рр., коли еміграційні центри чіткіше окреслилися,
українська еміграція в офіційних відозвах, резолюціях називала себе політичною
– “походження й характер еміграції вказують на те, що її існування буде доти,
доки не буде досягнута мета боротьби, ... не будуть усунені й причини появи
самої еміграції” [98, оп. 2, спр. 246, арк. 1].
Початок української політичної еміграції був хронологічно пов’язаний з першими
спробами національно зорієнтованої політичної діяльності, що внаслідок
несприятливих внутрішніх обставин здійснювалася в умовах закордоння або згодом
змушено переносилася до екзилу. Внаслідок поразки національно-визвольної
боротьби 1917–1920 рр. десятки тисяч українців покинули батьківщину й
емігрувати за кордон, ідентифікуючи себе як емігранти. Поняття “еміграція”
підкреслювало факт нетривалості виїзду та перебування за рубежем. Початкова
настанова на т. зв. тимчасовість перебування за кордоном відбилася на всьому
способі життя української еміграції. Значна частина з них не лише не докладала
зусиль для інтегрування в суспільстві країн поселення, а, навпаки, всіляко
опиралася цьому. Відповідно було негативним ставлення до тих емігрантів, які
набували громадянства країни перебування, більше того, їх сприймали як
втрачених для визвольної справи. І все ж намагання міжвоєнних українських
політичних емігрантів політизувати давніші українські громади не були марними.
Особливо помітний вплив справили вони на політизацію українських поселень за
океаном. Не тільки ті з них, що в 1920–1930-х рр. переїхали з Європи за океан
на постійне проживання, але й ті, що навідувалися сюди тимчасово, спричинилися
до розбудови своєрідних аналогів політичних організацій, які діяли на еміграції
в європейських країнах.
У ході організаційного оформлення самостійних течій українського політичного
руху поступово виокремлювалися різні “моделі” розвитку країни і визначались
різноманітні шляхи їх здійснення, що згодом вилилось у декілька спроб
державного усамостійнення, здійснених свого часу Центральною Радою, урядом
гетьмана П.Скоропадського, Директорією та урядом ЗУНР. Саме поразка
національно-визвольної боротьби в Україні 1917–1920 рр. та цих спроб
державотворення, що призвело до встановлення на українських теренах радянської
влади, дали найбільшу хвилю політичної еміграції. У результаті Першої світової
війни і трагічних підсумків визвольних змагань українські землі після
нетривалого періоду самостійності УНР, ЗУНР знову опинилися в складі інших
держав: Наддніпрянщина стала складовою Радянської Росії, Східна Галичина і
Західна Волинь – Польщі, Північна Буковина – Румунії, Закарпаття – Чехії. З цим
етапом був пов’язаний вихід за кордон десятків тисяч найактивніших учасників
подій 1917–1920-х рр. – керівних діячів Центральної Ради, Гетьманської держави,
Директорії УНР і ЗУНР, військовослужбовців обох українських армій і працівників
державного апарату, значної частини членів тодішніх політичних партій;
представників наукової і культурної інтелігенції. Відповідно, фіаско
державотворчих зусиль спричинило еміграцію прихильних поваленим урядам членів
українських політичних партій. Так, в еміграції опинились представники
соціалістичної (УПСР, УСДРП), монархістської (оточення П.Скоропадського),
ліберально-демократичної (Директорія УНР, УРДП) та націоналістичної (Українські
Січові Стрільці та деякі інші військово-спортивні угруповання) течій. У перші
повоєнні роки близько 80–100 тис. вихідців з українських земель стали
емігрантами. Серед основних осередків були Берлін, Варшава, Відень, Белград,
Париж, Прага, Софія, де до політичних емігрантів приєдналися десятки тисяч
колишніх військовополонених українців з російських армій, а також тогочасні
заробітчани. Причому досить значну частину емігрантів становили представники
національно свідомої інтелігенції.
Початок політичної еміграції міжвоєнного періоду припадає на кінець 1918 р.,
тобто на період існування української влади, коли ряд осіб залишили Україну
через внутрішньоукраїнську політичну боротьбу. На перше місце серед них слід
поставити гетьмана П.Скоропадського, який 14 листопада 1918 р. зрікся влади на
користь Директорії УНР і виїхав за кордон – до Швейцарії, а потім до Німеччини.
На думку В.Липинського, саме скасування незалежності Української держави та
видання грамоти від 14 листопада, в якій було проголошено намір встановити
федеративні зв’язки з Росією, відіграли вирішальну роль у виступі проти
гетьмана [318, c. 332]. У документі йшла мова про відновлення на давніх
принципах могутності та сили російської державності. Це, в свою чергу, мало
підготувати платформу для зближення гетьманського режиму з білогвардійським
офіцерством, яке творило організовані підрозділи на території України, та
Добро
- Київ+380960830922