РОЗДІЛ 2
СТВОРЕННЯ РАДЯНСЬКИХ ЖІНОЧИХ ОРГАНІЗАЦІЙ, РЕОРГАНІЗАЦІЯ СТРУКТУРИ ТА ЛІКВІДАЦІЯ
Незважаючи на те, що рішенню "жіночого питання" приділено досить багато уваги як з боку радянських дослідників, так і сучасних, серед наукового доробку важко знайти роботу, присвячену детальному аналізу організаційних заходів радянської влади. До історії створення Відділу по роботі серед жінок при ЦК РКП(б) та відповідних відділів на місцях побіжно звертались П. М. Чирков [1], М. М. Підтиченко [2], С. Т. Любимова [3]. Про існування відділів в УСРР на початку становлення радянської влади згадували Л. Д. Вітрук [4], Г. М. Курій [5], Г. І. Литвинова, Н. В. Попова [6], проте до подальшого розвитку жінрад майже не звертались. У радянській історіографії в цілому представлені доволі фрагментарні приклади існування жіночих рад. Роль делегатських зборів висвітлено в роботах Е. М. Зуйкової, Н. Н. Плаксіної [7], В. Є. Вавіліної [8], О. Ф. Бєлінської [9], Т. Є. Курченко [10]. У сучасний період історики М. Ю. Готун та С. Б. Буравченко приділили увагу проблемам підготовки кадрів для жіночих організацій [11], також торкнулися цього питання О. Н. Шевцова [12], Л. О. Смоляр [13]. Досвід роботи партії більшовиків серед жінок став предметом досліджень російських науковців, наприклад, до історії діяльності жінвідділів в окремих регіонах звернулись Н. Н. Козлова [14], В. Н. Кулик [15], І. Г. Ситнік [16], О. А. Хасбулатова [17], Г. Я. Тарасюк [18]. Дослідниця Є. Д. Ємельянова [19] визначила чинники занепаду роботи жінвідділів у контексті поразки на політичній арені О. М. Коллонтай. Серед зарубіжних дослідників визначне місце займає науковий доробок Р. Стайтса [20], де автор звернувся до факту створення жінрад як до логічного продовження боротьби жінок за свої права та надав їм неупереджену оцінку. Розглядаючи результати революційних перетворень у становищі радянських жінок, на діяльність жінрад звернули увагу дослідники Е. Росі [21] та М. Богачевська-Хом'як [22].
З огляду на відсутність праці, присвяченої формуванню органів жіночої активності в Донбасі, автор ставить за мету розкрити поетапний процес створення, реорганізації та ліквідації радянських жіночих організацій у регіоні у 1920-1933 рр.
Для досягнення мети потрібно вирішити наступні завдання:
- проаналізувати причини створення жіночих рад;
- виокремити етапи розвитку жіночих організацій Донбасу та розглянути їхню структуру;
- показати шляхи підготовки кадрів для жіночих організацій;
- окреслити переваги та недоліки у функціонуванні апарату по роботі серед жінок;
- визначити місце делегатських зборів у загальній структурі;
- надати оцінку процесу реорганізації та доцільності знищення організацій.
До революції Російська імперія була країною з глибоко патріархальним побутом та традиціями, де жіноча половина населення формально не була громадянами своєї країни, не мала політичних та соціально-економічних прав [23]. Історію жіночого руху можна розглядати в двох контекстах: європейського фемінізму та комунізму. На поч. ХХ ст. феміністки головну увагу приділяли проведенню суфражистських кампаній. Соціальною основою стали міські жінки так званого "середнього класу" з верхівкою з дам, що належали до так званого "вищого класу" ? дворянства та вищого чиновництва.
Ставлячи статеву рівність вище економічної та намагаючись об'єднати всіх жінок від низу до верху, затверджуючи першочерговість отримання виборчого права і концентруючись на частковій політичній рівноправності, а не на загальному виборчому праві, феміністки створювали, за висловом О. М. Коллонтай, "непрохідну провалину" між емансипованою інтелігенткою та робітницею [24]. Проте причина цього крилася не лише у класових протиріччях, а швидше за все у феміністських, а не тільки буржуазних імпульсах. У цьому русі існував ряд суттєвих недоліків. Так, не приділялось достатньо уваги проблемам селянок, феміністки не змогли встановити контактів з робітницями. До того ж, розмах феміністського руху був незначним внаслідок невисокої урбанізації Російської імперії.
Жіночий радикалізм був тісно пов'язаний з історією жіночої емансипації, незважаючи на те, що революціонерки відмовлялись від будь-якої прямої діяльності на її підтримку. Жіноча радикальна традиція успадкувала, по-перше, революційний антифемінізм - ідею про те, що загальна справа протирічить і витісняє будь-яку специфічну жіночу справу, а, по-друге, революційну сублімацію, сутність якої полягала у вмінні підкорити справі революції своє єство. Якщо феміністок можна звинуватити в ігноруванні революції і фокусуванні своєї уваги лише на жінках, то радикали винні у протилежному. Вони відреклися від фемінізму, - хоча деякі прийшли до радикалізму саме через фемінізм і вважали себе революціонерками, рівними чоловікам. Але вони також ігнорували велику масу селянок. Пропагандистки, які намагались встановити зв'язок з селянками на фабриках та в селах, не робили спеціальних зусиль та не намагались використати в своїй роботі аргументи, адресовані виключно жінкам. У дореволюційні часи не існувало в селах ніякого еквіваленту марксистського "пролетарського жіночого руху" і контакти радикальних кіл з жінками села було відкладено до 20-х рр. ХХ ст. [25].
З самого початку революційна діяльність жінок розійшлася з теорією та практикою фемінізму, незважаючи на те, що більшість цілей та завдань цих рухів були схожими. На перший план висувалися гасла залучення жінок до професійного, політичного та суспільного життя, рівного представництва жінок і чоловіків у законодавчих та виконавчих органах влади всіх рівнів, у різноманітних політичних організаціях та керівних органах. Але причини та суб'єкти гноблення називались різні: чоловіки і буржуазний лад. Радикали відмовлялися признавати специфічні жіночі інтереси і, відповідно, специфічні жіночі організації. Надалі головна мета викристалізувалась у потребі притягнення жінок до будівництва соціалізму. Тобто можна стверджувати, що для більшовиків ви