РОЗДІЛ 2
ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ В КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОМУ ЖИТТІ УКРАЇНСЬКОЇ СРР, ЇХ ТИПИ І СТРУКТУРА
На характер культурної політики в Україні на початку 20-х рр. ХХ ст. значно вплинула соціально-економічна та політична ситуація.
Унаслідок чотирирічної світової війни, безперервних військових реквізицій, а головне, продовження новою владою політики "воєнного комунізму", господарство республіки перебувало в стані жорстокої економічної кризи.
Через ситуацію, що склалася на селі, а також посуху 1921 р. Україну охопив голод [250, с. 63]. Звісно, що за таких умов не могло бути й мови про повноцінну матеріальну підтримку культурних потреб місцевого населення. Скорочення промислового і сільськогосподарського виробництва призвело до нестачі продовольчих і промислових товарів, що викликало в масах серйозне невдоволення. Селяни обурювалися політикою "воєнного комунізму".
Катастрофічне становище в економіці спричинило різке зростання невдоволення більшовиками. Тому 21 березня 1921 р. на Х з'їзді партії політику "воєнного комунізму" було замінено на "нову економічну політику". НЕП став компромісом, відступом від соціалізму, з метою дати країні можливість "відродитися" після громадянської війни. Основне завдання НЕПу зводилося до того, щоб заспокоїти селянство й забезпечити йому стимули до підвищення виробництва продуктів [6.309, с. 470].
Але НЕП полягав не тільки у відновленні ринку і торгівлі. В основі НЕПу лежало інше уявлення партії про природу економічних відносин у суспільстві. За часів "воєнного комунізму' партія більшовиків вірила, що людина може будувати новий лад свідомим самообмеженням своїх господарських потреб. Якщо свідомості не вистачає, партія організовує примус. За НЕПу комуністична партія стала на точку зору, що в господарській діяльності людина керується матеріальними інтересами, яких не можна підмінити ідеєю боротьби за комунізм. Навпаки, боротьба за комунізм виростає з прагнення робітника поліпшити своє матеріальне становище [6.258, с. 82]. НЕП виявився вдалим ходом. З поверненням достатку і стиранням у пам'яті страшних років громадянської війни українські селяни змирилися з більшовицьким режимом, на який раніше дивилися з підозрою [6.309, с. 471].
Отже, перехід від економічної політики "воєнного комунізму" до нової економічної політики мав значний вплив і на національну політику в Україні. Масово зростали різні форми української кооперації, створювалися кооперативні спілки: повітові, губернські і всеукраїнські. Хоча КП(б)У і призначала туди своїх керівників, проте в апараті цих спілок панівною силою були українські кооператори. Масово виникали по селах України "Просвіти", драматичні, співочі і музичні гуртки. Український народ обстоював право на свою рідну школу не тільки на селі, але й у місті. Більшовицька партія змушена була відкривати українські газети, видавати більше українських книжок. Це, у свою чергу, призвело до бурхливого розквіту української літератури.
З 1923 року в Україні проводилася політика коренізації партійного, радянського, профспілкового і комсомольського апарату, створювалися національні школи, установи культури, газети і журнали, запроваджувалося діловодство українською мовою тощо. Ця політика дістала назву "українізації" [6.261, с. 201]. Політика "українізації" була продовженням реформістської "непівської" політики [6.287, с. 573]. Коренізація була зумовлена прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого населення для розширення та зміцнення своєї соціальної бази, намаганням спрямувати національне відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та в інших країнах, подати приклад вирішення національного питання колоніальним народам [1.11, арк. 89].
У середині 1920-х років 80 відсотків населення республіки становили українці, решту - представники інших національностей. Політика коренізації передбачала одночасно й активізацію урбаністичних процесів та створення необхідних політичних, соціальних, економічних умов для культурного розвитку національних меншин [6.260, с. 111].
Найважливішим чинником українізації вважався освітній апарат з наркомпросом на чолі. У ті часи він керував усією освітою і культурою (школи, позашкільна освіта і дошкільне виховання, театри, музеї, естрада, музика, малярство, кіно, а також газети і видавництво). У 1930-х роках керівництво цією сферою перебрав на себе партійний апарат [6.260, с. 111].
Для державного апарату найвагомішою стороною процесу українізації було злиття в один потік масового національного відродження з партійною політикою. Керована державою українізація надавала масовому рухові певності, позбавляла його провінційності, активізувала його; так само масовий рух підштовхував державний апарат і партію до проведення "українізації" [6.260, с. 112].
Практичні заходи, що покладалися на українізацію, були спрямовані, з одного боку на запровадження української мови в державному апараті, а з іншого - на використання її в культурному житті в широкому розумінні цього слова [6.330, с. 141]. Практичними кроками щодо українізації стали директиви ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., які проголошували рівність мов та у зв`язку із цим необхідність надання допомоги для розвитку української мови, піднесення її до рівня російської. Значна увага приділялася вивченню української мови студентами. Але українізація вищої школи ускладнювалася нестачею підручників, нерозвиненістю української наукової термінології.
Найбільші зрушення відбулись у видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні із 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р.- 23; 70 % загального тиражу книг були україномовними. У 1924 р. з 5 млн. підручників українською мовою було видано 4 млн., що дало змогу перевести 12 тис. шкіл на навчання українською мовою. У 1927 р. україномовних шкіл було 78%, технікумів - 39%. Майже 75% місцевих державних установ і організацій, у тому числі від 30 до 60% республіканських наркоматів і ві