РОЗДІЛ II
Українське та польське населення Поділля 1920-х – початку 1930-х років:
здійснення політики «українізації» та «коренізації»
2. 1. Здійснення політики «українізації» у Подільському регіоні
У листопаді 1920 р. на теренах Поділля остаточно утвердилась радянська влада.
Не відчуваючи широкої підтримки з боку місцевого українського селянства,
інтелігенції, більшовики змушені були обережно підходити до вирішення
національного питання. 21 вересня 1920 р. РНК УСРР ухвалила рішення про
запровадження української мови у школах і радянських установах. У ній
наказувалось негайно запровадити обов’язкове вивчення української мови в школах
України, органам освіти – розробити план для розвитку українських освітніх
установ та відкрити у губернських і повітових містах вечірні школи для вивчення
службовцями української мови. Державні установи повинні були обслуговувати
людей українською мовою [9, арк. 128].
Для Поділля введення цієї постанови в дію в силу різних історичних обставин
мало велике політичне значення. Відомо, що в 1919 р. Кам’янець-Подільський
фактично був столицею Української Народної Республіки, тут функціонували її
державні установи. Більшість науковців, працівників освіти активно підтримували
національну політику Директорії УНР й брали участь у проведенні політичних та
культурницьких заходів. На Поділлі, де переважали селяни, а робітничий прошарок
був незначним, незнання української мови радянськими функціонерами та
червоноармійцями ще більше поглиблювало прірву між місцевим населенням та
владою. В багатьох повітах довго не стихав повстанський рух. У Літинщині і
Летичівщині значна частина селян підтримувала загони Якова Гальчевського
(1894–1943) [28, арк. 128; 429, с. 99]. Чимало мешканців Поділля не втрачали
надії на повернення уряду УНР. Всі ці чинники змушували керівників Подільського
губкому КП(б)У вживати рішучих заходів для українізації державного апарату. При
цьому переслідувалось політичне завдання: намагання перехопити ініціативу у
вирішенні національного питання з рук українських об’єднань, що виникли під час
революції.
Факти свідчать, що українізація державного і партійного апарату розпочалася на
Поділлі раніше, ніж в східних та південних регіонах України. Наприкінці 1920 р.
у подільських більшовицьких часописах часто друкувались передові статті, що
закликали до посилення українізаційних процесів. Наприклад, 21 грудня 1920 р.
орган Кам’янець-Подільського ВРК та бюро КП(б)У часопис «Вісті» зобов’язував
усіх місцевих комуністів суворо дотримуватися постанови про українізацію. Автор
статті наголошував: «Всі наші специ, що ухиляються від виконання декрету про
українізацію, мусять відповісти перед судом, як злочинці і саботажники» [268. –
1920. – 20 груд.]. 10 лютого 1921 р. Президія Новоушицького повітвиконкому,
розглянувши серед інших питань порядку денного й питання, якою мовою мають
видаватися накази місцевої влади, ухвалила: «Все приказы, исходящие из
Исполкома и его Отделов, должны обязательно писаться на Украинском языке» [236,
с. 7].
У повітових центрах Поділля здійснювалась підготовча робота по відкриттю курсів
українознавства для тих співробітників радянських установ, які не володіли
українською. Проте ця праця була хаотичною, курси майже не функціонували,
оскільки службовці у цей час залучалися до участі у численних політичних акціях
й часу (а часто й бажання) для навчання їм бракувало. 1921 р. у повітах Поділля
усі завідувачі відділів повітвиконкомів, волвиконкомів зобов’язані були вести
ділове листування, за винятком кореспонденції з російськими установами,
українською мовою [495, с. 20]. Одначе це рішення назагал ігнорувалося.
Українізували власне діловодство лише відділи наросвіти, натомість апарат рад й
виконкомів залишався, як і раніше, русифікованим.
Питання кадрової політики перебували у центрі уваги більшовицького керівництва
УСРР. Більшість секретарів, членів ревкомів, виконкомів у регіоні були
росіянами або євреями. Вони не мали авторитету у жителів Поділля. 1921 р. ЦК
КП(б)У надіслав до регіону кількох відомих українських політичних діячів –
більшовиків для зміцнення позицій влади. Так, зокрема, Подільський губвиконком
очолив В. Порайко (1888–1937) – колишній член Галицького організаційного
комітету КП(б)У та командувач Червоною українською галицькою армією (ЧУГА),
1920 р. – голова Полтавського губвиконкому. 17 червня 1921 р. секретар ЦК
КП(б)У Д. З. Лебідь надіслав до Полтави телеграму, у якій йшлося: «Рахуючись з
тим, що Поділля набуває першорядного значення для успіху будівництва всієї
республіки у внутрішньому відношенні і відношенні найближче розташованої до
кордонів губернії, ЦК КП(б)У вирішив вважати роботу по зміцненню і організації
Радянської влади на Поділлі найважливішим завданням, а тому відрядити на посаду
голови губревкому Поділля Порайка». На Поділлі В. І. Порайко працював до червня
1923 р. [419] Кам’янець-Подільським повітовим комітетом КП(б)У почав керувати
П. Буценко (1889–1965). 1917 р. Панас Іванович належав до лівого крила УСДРП,
але незабаром віддав перевагу більшовикам й на першому з’їзді КП(б)У був
обраний членом ЦК. П. Буценко добре знав селянські проблеми. Його виступи у
значній мірі сприяли переходу частини селянства на бік більшовиків.
Секретарем Кам’янець-Подільського міськкому КП(б)У й редактором міського
часопису «Червона правда» упродовж 1921–1923 рр. був Іван Кулик
(1897–1937) [401]. Тогочасного І. Кулика виразно змалював Г. Костюк: «Був це
невеликий, щупленький, середній на зріст чоловік з рудою чи темнорусявою
борідкою. Баритональний голос звучав переконливо, щиро. Говорив доброю
українською мовою із знанням
- Київ+380960830922