РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО
ЖИТТЯ ПОЛЯКІВ УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.
2.1. Заходи царської влади щодо деполонізації Правобережної
України
Після поразки польського повстання 1863 р. царська влада посилила репресивну
політику щодо поляків. Вона направлялася на “корінні перетворення
громадянського устрою поляків з метою обновлення суспільного життя цього краю,
встановлення правомірних відносин серед населення і досягнення більш повного
органічного злиття і об’єднання з іншими частинами держави” [242, С. 15].
Особливості такої урядової політики були окреслені Київським
генерал-губернатором О.Безаком. У своїй промові, присвяченій вступу на посаду,
він так її охарактеризував: “Якщо зараз польського поміщика возять 4 коня, то
при моїй відставці на чотирьох польських поміщиків буде один кінь” [288, с.
9].
Після січневого повстання Подільський губернатор Кауфман у своєму щорічному
зверненні до царя дав таку характеристику краю: “Кількість поляків в краї
відсотково мала, однак надає йому польський характер, і є силою, яка паралізує
зусилля уряду по русифікації. Для блага Росії треба вжити всіх заходів, хоч і
не правових, для подолання польського елементу” [280, с. 274].
Антипольська політика спрямовувалася у всі важливі сфери життя: наступ на
польське землеволодіння, політичні права, обмеження у галузі культури, мови,
релігії. Перша хвиля репресій проти поляків пройшла після листопадового
повстання 1830-1831 рр. Головним її наслідком стала декласація 4/5 польської
шляхти, серед якої лише 70 тис. зберегли право на громадянське існування [200,
с. 387]. Цей удар по польській етнічній групі на Правобережній Україні, як
вигнання з поміщицьких земель декласованої шляхти був найтяжчим. Однак, задля
класових інтересів польські поміщики забули про національні інтереси і
підтримали акцію, яка проводилась царською поліцією і військами. Ця шляхта
асимілювалася в українське селянське середовище і стала готовим елементом для
російського революційного руху [206, с. 63].
Не дивлячись на ці заходи економічна могутність польських магнатів була
незаперечною. На 1863 р. вони володіли 895,6 тис. десятинами землі. Царська
адміністрація відзначала, що приватне польське землеволодіння має перевагу
перед російським. Це пояснювалося, перш за все тим, що поляки вели своє
господарство відповідно з досягненнями в галузі сільськогосподарської науки і
техніки. Більшість господарств працювали на комерційній основі. Не дивлячись на
свою малочисельність у Південно-Західному краї, вони представляли там елемент,
який значно перевищував за силою і впливом свою кількість [65, арк. 7].
У грудні 1862 р. на посаді Київського, Подільського і Волинського
генерал-губернатора стає М.Анненков, який не чинив спротиву посяганням на
великі маєтки польських землевласників. У Києві створюється тимчасова
Південно-західна комісія на чолі з Г.Галаганом, яка займалася питанням
розширення селянських наділів згідно указу від 30 липня 1863 р. Уряд Олександра
ІІ за рахунок цього намагався різними способами послабити вплив поляків.
Найбільш рішучі репресивні заходи проти поляків здійснювалися
генерал-губернатором Південно-Західного краю М.Муравйовим, який за придушення
польського повстання дістав титул графа. Він вважав необхідним виселити всіх
поляків з імперії. Проти таких невиважених і крайніх закликів виступив міністр
внутрішніх справ П.Валуєв. У поданні до царя він вказував на неможливість
відселення 850 тис. поляків і вважав за необхідне проводити русифікаторську
політику більш поміркованими і зваженими методами [267, с. 78-79].
У 1863 р. царські чиновники утворили комісію з пошуку засобів поширення
російського землеволодіння у губерніях Правобережної України. Польські магнати
опинилися під загрозою втрати своїх володінь. Щоб підірвати їх економічну
основу уряд здійснив секвестрування ряду маєтків. 25.04.1863 р. Міністерство
державного майна видало циркуляр про накладання секвестру на маєтки осіб, які
брали участь у січневому повстанні. На Україні цей процес продовжувався
протягом 10 років (з квітня 1863 по 1873 р.). Землі, які конфісковував уряд,
належали у більшості випадків землевласникам-емігрантам, яких судили без їх
участі. Конфіскована земля за безцінь переходила у власність російських
поміщиків. У 1863 р. в Новоолександрівському і Дзинському повітах Подільської
губернії, наприклад, лише 1,7 % маєтків належало російським поміщикам, через 10
років їх кількість виросла до 9 % [280, с. 276]. Всього за 10 років на
Правобережній Україні у польських землевласників було відібрано 144 маєтки,
земельна власність яких становила 132 тис. десятин [231, с. 78].
Заходи для посилення і розвитку російського землеволодіння в краї носили
двоякий характер. З одного боку, вони направлялися на зростання російської
помісної власності, а з другого – в закріпленні за рахунок польського
землеволодіння поземельної власності за селянами. Для вирішення цього завдання
особам російського походження при купівлі ними державних i приватних маєтків
надавалися пільги, переваги і грошові позики, натомiсть для тих, хто набув їх,
накладались особливi обов’язки не продавати, не закладати чи якимось iншим
способом не передавати маєтки особам польського походження i євреям; а також
вiддавати цi маєтки в управлiння тим же особам.
5 березня 1864 р. було видано закон про пільгове придбання особами російського
походження державних земель і приватних маєтків у Південно-Західному краї.
Претендентами на це, перш за все, стали російські поміщики і чиновники краю.
Політичним тиском на п
- Київ+380960830922