РОЗДІЛ 2
ПЕРЕДУМОВИ ПОЛІТИКИ УКРАЇНІЗАЦІЇ: ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА
2.1. Історичні витоки та ідеологічне підґрунтя політики українізації
В історичній літературі початок політики коренізації (український варіант –
українізація) пов’язується, як правило, з рішеннями ХІІ з'їзду РКП(б), що
відбувся у квітні 1923 р. Однак, проголошення цього курсу було спричинено
глибокими історичними обставинами, розгляд яких мусить передувати висвітленню
основних аспектів політики українізації.
Як відомо, український народ протягом тривалого історичного періоду існував в
умовах жорстокого національного гноблення: не визнавалось саме його існування,
створювались нестерпні умови для розвитку української мови і культури. Так, за
підрахунками сучасних дослідників, від Переяславської угоди 1654 р. до початку
ХХ століття українська мова заборонялася 170 разів [29, с.14].
Українська нація залишалась роз'єднаною, її територія входила до складу двох
імперій - Російської та Австро-Угорської. Все це стримувало, хоч і не могло
зупинити розвиток етнічної консолідації та національної свідомості.
Необхідно зазначити, що на початку ХІХ ст. в Україні розпочалося
національно-культурне відродження. Одним з головних осередків цього процесу
став Харків, де 1804 р. було засновано перший на Наддніпрянщині університет.
У добу відродження посилилась активність національної інтелігенції, свідомих
суспільних сил. Виникали гуртки, що ставили собі за мету поширення й розвиток
рідної мови, освіти, культури, вивчення минулого свого народу. Зокрема,
створене 1869 р. Харківське товариство поширення в народі грамотності через
своїх діячів було тісно пов’язане з українським культурно – національним рухом
[62, с.57]. Видання літератури українською мовою, постановка п’єс українських
драматургів, вивчення та популяризація національного фолькльору, виступи з
промовами про необхідність розвитку української школи – таким був внесок
Харківського товариства до української національної справи.
Наприкінці ХІХ ст. культурницькі рамки стали затісними для українського
національно - визвольного руху. Політичні вимоги все частіше лунали серед
молодих громадівців. В 90-х рр. ХІХ ст. вони здійснили кілька спроб створити
організації з чіткою політичною спрямованістю - “Братство тарасівців”, “Молода
Україна” тощо. У програмі “Братства”, оприлюдненій 1893 р . під час
Шевченківських роковин у Харкові, була вимога припинення дискримінації
української мови: “... дбаємо про те, щоб українська мова запанувала скрізь на
Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загальносуспільних, у
громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на
Україні” [112, т.VІ, с.25].
1900 р. у Харкові було засновно першу на Наддніпрянській Україні політичну
партію - Революційну Українську партію (РУП). Вона розгорнула широку видавничу
діяльність: протягом 1900-1903 рр. було розповсюджено в українських губерніях,
переважно на Харківщині та Полтавщині, тисячі примірників українських газет
“Гасло”, “Селянин”, “Добра новина”, “Праця” [121, с.167]. Поширювалися
прокламації під гаслами: “Школи, університети, суди, банки, пошта - на рідній
мові”.
Протягом 1902-1905 рр. РУП розпалась, поклавши початок Українській народній
партії (УНП), Українській соціалістичній партії (УСП), Українській
соціал-демократичній партії (УСДРП). Попри певні розбіжності у питанні
державного самовизначення України, ці політичні організації вимагали негайного
скасування обмежень української мови.
Революція 1905 – 1907рр. змінила ситуацію у сфері культурного життя
українського народу: адміністративний тиск дещо послабшав. З оприлюдненням 17
жовтня 1905 р. царського маніфесту українське слово фактично здобуло волю, а
тимчасові правила про пресу від 24 листопада 1905 р. узаконили вже існуючу
свободу преси. Якщо у листопаді 1905 р .існувала одна українська газета
“Хлібороб”, що видавалася у Лубнах Полтавської губернії, то на початку 1906 р .
їх кількість зросла до вісімнадцяти [84, с.14].
1906 р. було зроблено спробу налагодити випуск українських видань у Харкові:
почала виходити щоденна газета “Слобожанщина”, видавцем якої був М.Міхновський
та літературний двотижневик “Порада”.
В період революції 1905 – 1907 рр. в Україні розгорнувся широкий громадський
рух за створення у вищих навчальних закладах кафедр українознавства і
викладання окремих предметів українською мовою. Зокрема, у Харкові студентська
громада систематично скликала загальні збори, обговорювала питання про
заснування українознавчих кафедр при університетах в Україні взагалі і кафедри
української історії – в Харківському університеті. Восени 1907 р. ректор
університету Д.Багалій та професор М.Сумцов читали курси лекцій з українською
мовою [121, с.159]. Однак, із наступом реакції читання лекцій українською мовою
і викладання українознавчих дисциплін було припинено.
Проблеми вільного розвитку української мови, освіти перебували в центрі уваги
депутатів, що представляли Україну в Державній Думі. Звертаючись до депутата ІV
Державної Думи Г.І.Петровського, катеринославські робітники наголошували: “Ми
дорожимо нашою рідною мовою як могутнім засобом культурного розвитку, без якого
неможливий розвиток класової і політичної самосвідомості” [110, ч.1,
с.390-391]. Робітники уповноважували Г.Петровського добиватися для українців
можливості здобувати шкільну освіту рідною мовою, “допущення української мови у
суді і у всіх адміністративних установах на території з українським
населенням”. У березні 1908 р. 37 депутатів подали на розгляд Думи законопроект
про навчання українських дітей рідною мовою, однак через політичну протидію
вел
- Київ+380960830922