РОЗДІЛ 2
Передумови поширення використання найманої праці у сільському господарстві України в кінці ХІХ - на початку ХХ століття
2.1. Соціально-економічне становище селянства
Розвиток сільського господарства України в кінці ХІХ - на початку ХХ століття характеризувався такими процесами як поступове розширення посівних площ, зростання врожайності культур, удосконалення та запровадження нової виробничої техніки, удосконалення методів обробки ґрунту. Розвиток товарно-грошових відносин виражався у концентрації та інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, виробничій спеціалізації районів, зростанні сільськогосподарського експорту тощо.
Поряд з цим, соціально-економічні наслідки даних процесів для українського села мали досить неоднорідний характер. З одного боку, підйом порівняно з дореформеним періодом сільського господарства та особливо діяльність земств та державних органів по покращенню медичного обслуговування призвели до значного зростання сільського населення України - з 1891 по 1915 рр. воно зросло з 18712 тис. чол. до 27676 тис., або майже у 1,5 рази [129, 96]. Причому на Україні в даний період майже не спостерігалося процесу урбанізації - за переписом 1897 р. у селі проживало 86,8% населення українських губерній, а станом на 1 січня 1914 р. - 84,8% [62, 7].
Проте, з іншого боку, в даний період перехід до ринкових відносин неминуче супроводжувався процесами наростання майнової диференціації селянства. Значний же демографічний ріст ставив перед ним ще й проблему землезабезпеченості.
Земельний фонд України, придатний для сільськогосподарського використання на початку XX століття, становив понад 44 млн. дес., у тому числі у Волинській губернії - 5,8 млн. дес., Київській - 4,6 млн., Подільській - 3,7 млн., Полтавській - 4,2 млн., Харківській - 4,5 млн., Чернігівській - 4,4 млн., Катеринославській - 5,8 млн., Херсонській - 6,1 млн. і 5,3 млн. дес. У Таврійській [140, 39].
З цих земель у 1905 р. на частку селянського землекористування припадало на Правобережній Україні 49,8, на Лівобережжі - 68,5 і на Півдні - 58%, а у середньому по Україні - 58,5% землі [67, 401-402].
У користуванні селян перебували надільні, приватновласницькі, або куплені, та орендовані землі.
Площа надільних селянських земель на Україні у 1905 р. Становила понад 20,1 млн. дес. З них на Правобережжя припадало близько 5,2 млн. дес., тобто 30,6% всього надільного землеволодіння, на Лівобережжя - близько 7,2 млн. дес., або 35,7%, і на Південь України - близько 6,8 дес., або 33,7% [62, 17].
Слід підкреслити, що з 1861 р., коли селяни отримали надільну землю, спостерігається постійне зменшення розміру селянських наділів. Якщо у 1860 р. на одну ревізорську душу в середньому припадало близько 3 дес. землі, а у 1880 р. - трохи більше 2 дес., то у 1900 р. середній наділ ледве досягав 1,5 дес. [68, 392].
У 1905 р. найменш забезпеченими надільною землею були господарства правобережних губерній - в середньому на двір у Подільській губернії припадало 3,3 дес., у Київській - 3,8 та 5,2 - у Волинській. Порівняно з Правобережжям, на Лівобережжі селяни були забезпечені надільною землею дещо краще. У Полтавській губернії на одне господарство припадало в середньому 4,9 дес. землі, у Чернігівській - 6,3, у Харківській губернії - 7,3 дес. на один двір. Найкращий щодо володіння надільною землею було становище селян Південної україни, де у Херсонській губернії в середньому на двір припадало 7,8 дес., у Катеринославській - 9,3 та у Таврійській - 14,7 дес. надільної землі на одне господарство [140, 43-44; 62, 17].
Згідно статистичних даних таблиці найменш забезпеченими надільними землями були селяни Київської, Подільської та Полтавської губерній, далі йшли решта губерній Лісостепу і найкраще забезпеченими надільною землею були селяни Півдня України.
Разом з цим, всередині самого селянства спостерігається диференціація щодо забезпечення надільною землею, як це показують дані таблиці 2.1.1.
Таблиця 2.1.1.
Групування селянських дворів за середнім розміром надільної землі на один двір, 1905 р. *
РайониКількість господарств, що мали в середньому на двір надільної землі, %до 2 дес.2-3 дес.3-5 дес.5-10 дес.більше 10 дес.Правобережжя6,518,833,132,39,3Лівобережжя9,89,325,643,212,1Степ4,83,612,64435По Україні710,825,639,216,4
*Таблиця складена за: Збірник статистичних відомостей по народному господарству України / Під кер. І.О. Кравченка. - К., 1919. - С. 14-15; Теличук П.П. Економічні основи аграрної революції на Україні. - К.: Вид-во Київського ун-ту, 1973. - С. 44;
Згідно даних таблиці, близько 43,4% дворів мали до 5 дес. землі, 39,2% мали до 10 дес. і понад 16% - більше 10 дес. Проте, якщо на Півдні 79% селянських господарств мали більше 5 дес., то на Лівобережжі - 65,3%, а на Правобережжі - лише 43,6%. Якщо на Півдні дрібні господарства - до 5 дес. - складали лише п'яту частину усіх господарств, то у Лісостепу вони становили близько половини.
За підрахунками Л.М. Маресса, заснованих на співставленні середньої кількості надільної землі, врожайності зернових на селянських землях та норм харчування середньої селянської сім'ї і необхідного корму господарській худобі, така кількість землі не могла забезпечити продовольчих потреб селян. Пересічно по Україні лише у Таврійській губернії надільні землі забезпечували продовольчі та кормові потреби своїх власників та давали деякі лишки. У Катеринославській та Волинській губерніях у селянських господарств вистачало зерна, як для харчування, так частково і для корму худобі. У решті ж губерній хліба, що збирався з надільних земель, було недостатньо навіть для харчування. У Херсонській губернії цей дефіцит складав 3 млн. пуд., у Харківській, Київській і Подільській - від 5 до 10 млн., у Полтавській та Чернігівській - більше 10 млн. пуд. [93, 18-19].
Якщо ж врахувати факт концентрації земельної власності у руках відносно невеликої групи господарств, то картина забезпечення п