Розділ 2
Селянське питання в Українській Державі П. Скоропадського
2.1. Крах політики Центральної Ради УНР. Відродження гетьманства
Українська Центральна Рада знаходилася в фаворі суспільно-політичного життя
України у березні 1917 - квітні 1918 рр. Її досвід в українському
державотворенні має важливе і неперехідне значення для розбудови сучасної
правової, демократичної, незалежної і соборної України.
Проголошення Третім Універсалом Української Народної Республіки, а Четвертим
самостійності України стали безсумнівно визначним здобутком Центральної Ради.
Проте 29 квітня 1918 р. її влада була повалена. Що ж сталося і що призвело до
її краху? Здавалося б зовсім недавно її вплив на українські трудові верстви був
незаперечним і невпинно зростав. Грудневий (1917 р.) Всеукраїнський з’їзд рад
селянських, робітничих і солдатських депутатів визнав Центральну Раду
«тимчасовим правомочним законодавчим органом революційної демократії України»
і, на противагу більшовикам, вважав її переобрання «невчасним і непотрібним»
[145. – 1917. - 2 (8) грудня]. 11 січня 1918 р. в Четвертому Універсалі
Центральна Рада записала «Однині Українська Народна Республіка стає
самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського
народу»[129. – Т. 2 – С. 101-104, 420]. 18 січня вона одноголосно затвердила
Тимчасовий земельний закон [129. – Т. 2 – С. 113-114, 420]. Розроблений в
середині грудня 1917 р. він, однак, не відповідав реаліям 1918р., оскільки не
сприяв стабілізації соціально-економічного і політичного становища в Україні. З
одного боку, земельний закон підживлював ілюзії бідноти і значної частини
середнього селянства щодо землі, а з другого, налаштовував проти Центральної
Ради як великих землевласників - поміщиків, так і заможних селян, котрі
традиційно володіли землею на правах власності, а тому виступали проти її
земельної політики, спрямованої на відміну приватної власності і на підтримку
гетьманського перевороту. [247. –С. 163]. В останній день перебування при владі
– 29 квітня 1918 р. – Центральна Рада затвердила Конституцію Української
Народної Республіки. [129. – Т. 2 – С. 330-335, 422]. Особлива парламентська
комісія, яка розробляла проект Основного Закону, планувала внести його на
розгляд і затвердження Українськими Установчими зборами, вибори до яких були
призначені на 27-28 грудня 1917 р., коли революція в Україні «проходила
національну політичну стадію». У проекті ж були невраховані зміни в позиції
української революційної демократії кінця 1917 р. - ранньої весни 1918 р.
Поспішне прийняття Конституції на базі розробленого раніше проекту, практично
без обговорення і внесення змін, призвело до суттєвих відмінностей соціального
курсу революції, який здійснювався Центральною Радою у 1918 р. Схвалена
Конституція продемонструвала значну «внутрішню суперечність самої Української
революції». Об’єктивні обставини перших весняних місяців 1918 р. свідчили про
поглиблення революційних перетворень, а Основний закон Української Народної
Республіки закріплював її вчорашній день, що гальмувало і стояло на шляху
розвитку історичного процесу. [347. – С.206].
Гетьманський переворот 29 квітня 1918 р., як довгі роки стверджувалося в
радянській історіографії, – не спонтанний і не одноденний акт. Він став
наслідком довготривалої боротьби, протистоянь, суперечок, дискусій українських
політичних сил як в середині самої Центральної Ради, так і поміж бідними й
наближеними до них середніми селянами, робітниками й інтелігенцією, великими
землевласниками – власне поміщиками та хліборобами – власниками в особі більш
забезпеченої частини середнього і заможного селянства, австро-угорським і
німецьким верховним командуванням, що спостерігалося з перших днів окупації
України.
Згода Центральної Ради на «австро-німецьку допомогу» у боротьбі з більшовиками,
в кінцевому підсумку, виявилася чисто формальним актом, адже текст її документу
– звернення до урядів Австро-Угорщини і Німеччини –розробила німецька сторона і
представники української мирної місії в м.Бресті М. Любинському, в силу
об’єктивних обставин, в яких опинилася УНР, нічого іншого, зважаючи на
чужоземний диктат, не залишилося зробити, як підписати його. «Запрошуючи»
іноземні війська в Україну представники Центральної Ради розраховували, що їх
формування будуть складатися виключно з Галицьких січових стрільців та дивізій,
сформованих з українців-військовополонених, інтернованих під час Першої
світової війни на території Австро-Угорщини й Німеччини. Разом їх
нараховувалося близько 30 тис. і було цілком достатньо для звільнення території
України [223. – Т.1. – С. 239-241; Т.2. – С. 195]. Німецькі ж і австро-угорські
військові підрозділи передбачалося розташувати вздовж північного кордону
України. Але ці «наївні надії» німецько-австрійська делегація звела нанівець ще
під час Брест-Литовських перемовин, посилаючись на технічні труднощі
передислокації інтернованих українських частин, щоб передати їх у розпорядження
української влади. Замість цього вони зайняли всю територію України власними
збройними силами. Їх головною метою було і залишилося призупинити або,
принаймні, послабити, за рахунок України голод, що насувався на Німеччину і
Австро-Угорщину, як наслідок поразок, матеріальних і моральних втрат на фронтах
Першої світової війни.
Прихід окупаційних військ в Україну не лише допоміг Центральній Раді і Раді
Народних Міністрів повернутися до Києва і відновити Українську Народну
Республіку, але й остаточно вплинув на зміну соціально-політичної ситуації в
Україні. Здавалося б Центральна Рада, уряд В. Голубовича мали в
- Київ+380960830922