Розділ 2.
Політико-правові засади етноконфесійних процесів
2.1. Етнорелігійні об’єднання у вимірах державної політики.
Період з 1944 по 1953 рр. відзначився певною кореляцією етнонаціональної
політики сталінського режиму. Цей період обмежений двома знаковими датами:
звільненням радянських територій від німецької окупації, з одного боку, і
смертю Й.Сталіна, з іншого. Саме ці події справили вирішальний вплив на
формування нової тактики державно-конфесійних відносин, яка втілювалася у цей
час. Однак зміни в релігійній політиці носили дійсно тактичний, а не
стратегічний характер. Стратегія комуністів щодо релігій залишалася незмінною
від часу утворення їхньої партії і до моменту втрати нею свого домінуючого
впливу на суспільні процеси наприкінці 80 – початку 90-х рр. ХХ ст.
Сталінська релігійна політика аналізованого періоду була логічним продовженням
стратегічного курсу більшовицької партії на знищення віри і церкви,
апробованого у попередні роки.
Ідеологічним підґрунтям більшовицької політики у релігійній сфері стала відома
ленінська праця „Соціалізм і релігія”, в якій релігія характеризувалася не
інакше як „рід духовної сивухи, в якій раби капіталу топлять свій людський
образ, свої вимоги на хоч трохи гідне людини життя”[143, с. 133]. У цій же
статті В.Ленін обґрунтував політику більшовицької партії і майбутньої
радянської держави щодо релігії і церкви: „Релігія повинна бути оголошена
приватною справою – цими словами передають зазвичай ставлення соціалістів до
релігії. Але значення цих слів треба точно визначити, щоб вони не могли
викликати ніяких непорозумінь. Ми вимагаємо, щоб релігія була приватною справою
щодо держави, але ми не можемо вважати релігію приватною справою щодо нашої
власної партії” [143, с. 133]. Перша програма РСДРП у 1903 р. проголосила
принципи свободи совісті, відокремлення церкви від держави і школи від церкви,
що в умовах привілейованого становища Російської православної церкви в
монархічній Росії мало, безперечно, демократичний характер. Аналогічні вимоги
тоді висували практично всі революційно-демократичні організації, в тому числі
українські партії. Особливістю більшовицької програми була теза про конфіскацію
на користь селян монастирського та церковного майна [296, с. 115].
Окреслюючи позиції більшовицької партії щодо релігійних питань, В.Ленін чітко
формулює завдання, що стоять перед її членами, які не можуть і не повинні
„байдуже ставитися до несвідомості, темноти або мракобісся у вигляді релігійних
вірувань”: “Ми вимагаємо цілковитого відокремлення церкви від держави, щоб
боротися з релігійним туманом чисто ідейною і тільки ідейною зброєю, нашою
пресою, нашим словом. Для нас ідейна боротьба не приватна, а загальнопартійна
справа” [143, с. 134-135]. Боротьба з “релігійним мракобіссям” для більшовиків
була справді ідейною боротьбою, адже комуністи були відданими прихильниками
наукового матеріалістичного світогляду, який неодмінно вимагав пропаганду
атеїзму.
Після захоплення більшовиками влади і, як її наслідку - зрощуванням державної і
партійної номенклатури, їх партійний стратегічний курс на боротьбу з релігією
перетворюється на державний курс. І як свідчать наступні події реалізація цього
курсу відбувалася зовсім не „ідейною і тільки ідейною зброєю”. Партійні
комітети вже з перших місяців після жовтневого перевороту зобов’язали державні
органи займатися антирелігійною діяльністю, яка фактично перетворилася на
боротьбу із релігійними організаціями. Як зазначає В.О.Пащенко, в окремі
періоди ця боротьба набувала крайніх форм і велася за такими основними
напрямками: 1) еконо-мічні утиски духовенства, знищення матеріальної бази
конфесій; 2) роз-кольницька діяльність серед духовенства і віруючих; 3)
постійні переслідування церковнослужителів та репресії проти них [213, с. 15].
Необхідно зазначити, що застосовуючи різні методи боротьби з “релігійними
пережитками” (в той чи інший момент віддаючи перевагу одному з них) більшовики
зуміли домогтися вражаючих результатів: протягом двох десятиріч
“народ-богоносець” фактично зрікся своєї віри.
Більшовикам вдалося не просто фізично знищити церкву (вони розуміли, що цього
замало, адже в таких умовах з одного боку зростала небезпека виникнення
релігійного підпілля, а з іншого – церква набувала образу мучениці, що завжди,
як не дивно, йшло їй на користь і мало наслідком її моральне очищення), а
поставити її на коліна.
Початкові сподівання на те, що для знищення Православної церкви, достатньо буде
підірвати її матеріальну базу, не виправдалися. Перший матеріальний удар по
церкві стався в результаті виконання декрету від 20 січня 1918 р., згідно якого
Церква позбавлялася всього майна і права володіти ним, вона не могла мати
банківських рахунків і заощаджень. У результаті реалізації декрету було
підірвано фінансово-економічну базу РПЦ.
Остаточно підірвати матеріальне становище церкви мали дії більшовицької влади
щодо вилученню церковних цінностей на користь голодуючим Поволжя. Як свідчать
документи, голод був лише вдалим приводом для здійснення цієї злочинної акції.
Найголовнішим підтвердженням цього факту є лист В.Леніна В.Молотову від 19
березня 1922 р., в якому зазначається: “Для нас даний момент є єдиним моментом,
коли ми можемо 99-ма із 100 шансів на повний успіх розбити супротивника вщент…
Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей… ми можемо
провести вилучення церковних цінностей із самою шаленою і безпощадною енергією…
Саме тепер переважна більшість селянської маси буде або за нас, або, в усякому
випадку, буде не в змозі підтримати те… духовенство, яке може … чинити опір …
декрету
- Київ+380960830922