РОЗДІЛ 2
ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ ПІВДНЯ УКРАЇНИ
В КІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ ст.
Перш ніж перейти до аналізу діяльності окремих типів громадських організацій,
доцільно, на наш погляд, з’ясувати, що, власне, розуміють під цим терміном.
Говорячи мовою закону, громадські організації – це об’єднання громадян для
задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих,
вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів [1].
Деякі дослідники дотримуються офіційного визначення, затвердженого в чинному
законодавстві [2-3]. Однак найбільш вдале, на наш погляд, визначення дали
Л.Гонюкова та В.Ребкало. У їх розумінні громадські організації – це масові
об’єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації
довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою.
Ці ж автори називають причини, які спонукають людей до об’єднання в
різноманітні товариства. Серед них: психологічна (інстинкт самозбереження),
комунікативна (потреба у спілкуванні), раціональна (прагнення до певних вигод)
та амбіційна (прагнення до самоствердження) [4]. Громадські організації слід
відрізняти від громадських рухів та політичних партій. Від перших масові
об’єднання відрізняються документальним оформленням мети і завдань,
організаційно-структурним забезпеченням. А від партій – тим, що не прагнуть до
завоювання політичної влади, а отже, не претендують на вплив у політичній
ситуації в країні.
Відмітимо, що в основу класифікації громадських організацій дослідники
покладають різні принципи. Так, наприклад, М.Пашков об’єднує декілька
критеріїв, поділяючи товариства кінця ХІХ – початку ХХ ст. на такі групи:
національно-освітянські, культурно-дозвільні, революційно-демократичні,
монархічні, спортивні, професійні, науково-технічні, релігійні, соціальної
взаємодопомоги, благодійні [5]. Такий підхід, на нашу думку, спотворює реальну
картину існування громадських організацій, оскільки деякі з них можуть бути
віднесені до двох-трьох груп водночас.
Російська дослідниця Л.Шипелєва висуває декілька класифікацій, зокрема,
недержавні об’єднання можна виділяти за територіальним статусом (місцеві,
міжрегіональні, загальноросійські), за характером діяльності (економічні,
соціальні, наукові, культурні і т.п.), за належністю до соціальних груп
(молодіжні, дитячі, жіночі, сімейні, інвалідів та інші) [6]. На думку
дисертанта, заслуговує на увагу типологія громадських об’єднань, запропонована
сучасними фахівцями Л.Гонюковою та В.Ребкалом, що спирається на такі критерії:
за родом діяльності – конструктивно орієнтовані, пізнавальні, опозиційні,
аматорські, національні; за поставленими цілями – соціально-вартісні й
асоціальні, політизовані й неполітизовані; за інтересами – економічні,
професійні; за правовим статусом – легальні й нелегальні; за масштабами
діяльності – міжнародні, державні, локальні; за ступенем і формою організації –
стихійні й організовані, слабо і високоорганізовані [7].
Досліджувані нами товариства розглядаються за характером діяльності. Оскільки в
межах однієї дисертації неможливо розглянути всі типи громадських організацій,
нами виділено три з них: благодійні, культурно-просвітні,
фізкультурно-спортивні, які своєю різнозмістовною роботою впливали на
громадське життя регіону. Враховуючи, що в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. землі
Херсонської губернії перебували в складі Російської імперії і мали строкате
національне забарвлення, недержавні об’єднання, що утворилися і діяли в
означений період, також доцільно поділити на дві категорії: загальноімперські
(діяли під патронатом членів імператорської сім’ї) й місцеві. Останні, у свою
чергу, ділилися на загальні (об’єднували в своїх рядах південних мешканців без
різниці у статі, національності й віросповіданні) та національні (існували для
представників окремих націй). Відмітимо, що найбільш численними серед розмаїття
товариств південного регіону були благодійні організації. Зупинимось на їх
діяльності більш детально.
2.1. Благодійні товариства
Розмаїття товариств, що діяли на Півдні України наприкінці XIX – на початку XX
ст., дає підставу стверджувати, що у відповідний період було закладено ґрунт
для будівництва громадянського суспільства, яке, на жаль, так і не було
побудоване.
Механізм державного контролю за діяльністю громадських організацій в Російській
імперії в XIX – на початку XX ст. пройшов певний еволюційний шлях. Якщо в
першій половині XIX ст. будь-яке товариство могло відкритися лише після
затвердження його статуту царем, попередньо схваленого Комітетом міністрів, то
з 1860-х років право затверджувати статут поступово перебрали на себе
відповідні міністри, а з 1897 року Комітет міністрів розглядав статути лише тих
товариств, які прохали про які-небудь привілеї [8]. Така ситуація призвела до
того, що протягом другої половини XIX ст. кількість справ про відкриття нових
товариств скорочувалась у Комітеті міністрів і зростала в міністерствах. У 90-х
роках XIX ст. вони навіть стали видавати зразки статутів для певних груп
товариств. Організації, які погоджувалися застосувати їх, відкривалися з
дозволу губернаторів (градоначальників). Такі повноваження місцевих керівників
закріплювались у ст. 32 Зводу законів Російської імперії [9].
Революційна хвиля 1905 року внесла свої корективи на шляху утворення
громадських організацій. Самодержавство змушене було маневрувати, наслідком
чого стало проголошення свободи союзів у Маніфесті 17 жовтня 1905 р. і
підготовка “Тимчасових правил”. Але повної свободи від органів державної влади
громадські
- Київ+380960830922