РОЗДІЛ II
БУДІВНИЦТВО НОВОЇ РАДЯНСЬКОЇ ШКОЛИ В РЕСПУБЛІЦІ ТА ЇЇ ПЕДАГОГІЧНО-ВИКЛАДАЦЬКИЙ СКЛАД (1920 - 1930-ті рр.)
Запроваджувана радянською адміністрацією нова система освіти передбачала значне розширення кадрового складу внз, створення системи підготовки нових викладачів та науковців. Цей перехід держава диктатури пролетаріату почасти стимулювала обмеженими заходами щодо поліпшення матеріально-побутових умов інтелігенції, зміни соціального складу викладачів.
Особливого значення професорсько-викладацькі кадри набули в період створення й розгортання діяльності галузевих внз (1923 - 1933 рр.), коли економіка посилено потребувала забезпечення народного господарства спеціалістами. До роботи з перебудови вищої школи залучали партійні, радянські, господарські й наукові організації. Спектр засобів владного впливу на інтелігенцію в окреслений період був досить різноманітним: нейтралізація, примус, насильство, залучення до різних форм радянської громадської діяльності, поліпшення матеріального становища тощо.
1923 року підбивали перші підсумки реорганізації вищої школи. У звіті про діяльність народного комісаріату освіти УСРР за 1922/23 навчальний рік зазначалося, що поряд із реорганізацією вищої школи, запровадженням двох типів внз (технікумів та інститутів), синхронно започатковували систему комплектування вищої школи за розкладкою через профспілки, комітети незаможних селян (комнезами - КНС), партійні організації. Запроваджувалася щорічна реєстрація ("чистка") внз. Було утворено "Асоціацію наукових робітників вищої школи, прихильників пролетаризації", у статуті якої ставилося за мету - уживати всіх заходів для залучення до вищої школи широких робітничих і селянських мас та готувати нових викладачів, які мають пролетарський світогляд [134, арк. 89]. Планувалося здійснити пролетаризацію вищої школи, звільнити внз від невідповідного "баласту", яким вважалася інтелігенція. На 1 квітня 1923 р. мережа навчальних закладів Профосвіти складалася з 42 інститутів, де працювало 3 098 викладачів, 2 379 осіб технічного персоналу, навчалося 37 710 студентів; із 194 технікумів та вищих педагогічних курсів (2 472 викладачі, 1 779 осіб технічного персоналу й 30 632 учні) [135, арк. 19].
У звіті також зазначалося, що 1921/22 навчальний рік був переважно роком реорганізації колишніх інститутів та університетів у єдині інститути й періодом оволодіння ними як "командними висотами" освіти. У 1922/23 р. головний акцент планувалося зробити на технікуми [135, арк. 19].
В умовах гострого кадрового дефіциту в школі підрадянської України, влада УСРР вдавалася й до масового залучення до педагогічної праці закордонних учителів та професорів - українців, насамперед із теренів Західної України, окупованих II Річчюпосполитою.
Слід зазначити, що прагнення закордонної української інтелігенції, насамперед галицької, дістати роботу за фахом в УСРР усіляко заохочувалося тогочасними урядовими колами Радянської України, насамперед Наркомосом, що відав усією мережею навчальних, культосвітніх та наукових закладів республіки. Згідно з характеристикою Б. Кравченка, НКО УСРР був унікальною інституцією: "Водночас міністерство освіти й надміністерство, покликане контролювати культурні справи республіки та українізацію у всіх сферах життя. Це була також головна інституційна сила націонал-комуністів" [136, 110].
Цю політику неухильно втілювали в життя наркоми освіти УСРР - О. Я. Шумський (1924 - 1927) та особливо його наступник на посаді М. О. Скрипник (1927 - 1933). Як слушно зауважив І. Кошелівець: "На це знову були свої причини. І одна з них - хронічний брак людей з відповідною підготовою на самій Наддніпрянській Україні на ту безліч нових інституцій і установ, які творилися в ході державного будівництва і попереднім режимом царату для України не передбачалися. Треба було професури для мережі високих шкіл, на що залишених царатом кадрів не вистачало; фахових керівників видавництв, високих урядовців для центральних культурно-освітніх установ тощо. Чистим скарбом для Скрипника були ті люди з Галичини, що залишилися на Наддніпрянщині після років революції і наїхали в перші роки радянської влади" [137, 188].
Сучасний вітчизняний біограф М. Скрипника доповнює й розвиває думки закордонного українознавця, наголошуючи, що на ставлення наркому до уродженців західноукраїнських земель істотно впливав й незалежний від нього особисто важливий чинник: "В окупованій Польщею Західній Україні жорстко здійснювалася політика полонізації, немилосердного нищення всього українського: науки, культури, освіти. В задушливій атмосфері шовіністичного чванства і терору українським інтелектуалам, фахівцям було просто нестерпно. І частина з них прагнула на Велику Україну, керуючись генетичними покликами і мріючи про недалеку прийдешню соборну Україну [...]. Не скористатися з такої ситуації [...] було б неприпустимою помилкою. В інтересах обох гілок народу, в інтересах збереження і примноження українського начала, в інтересах українізації було відчинити двері патріотам-українцям ("західнякам", галичанам) з метою ствердження нації, примноження її потенціалу і здобутків, в ім'я її соборного майбуття" [138, 182].
Очевидно, що вищенаведену характеристику, попри її емоційність і деяке авторське перебільшення ("немилосердне нищення всього українського: науки, культури, освіти" у II Річіпосполитій не можна жодним чином порівняти з тим, як поводився вже і що готував вітчизняній інтелігенції тоталітарний режим СРСР, починаючи з 1929 р.), слід також брати до уваги, аналізуючи кадрову політику радянської адміністрації стосовно уродженців західноукраїнських теренів, насамперед представників розумової праці.
Зрозуміло, що за обставин, коли українізаційний курс у підрадянській Україні висував на перший план обов'язкову (під загрозою звільнення) вимогу - вільне володіння й обов'язкове вживання української мови на державних посадах, - закордонна галицька інтелігенція, яка прибувала до УСРР і для котрої українська була не л
- Київ+380960830922