РОЗДІЛ 2
ФОРМИ БЛАГОДІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТЬ
Прояви благодійності в Україні існували здавна, поступово переростаючи у стійкі
традиції, що жили століттями й переходили із покоління в покоління, як найкращі
здобутки людства. З часу свого виникнення благодійна допомога надавалась у силу
релігійних мотивів і розвивалася під впливом церкви. Це була, насамперед,
традиційна благодійність, що ґрунтувалася переважно на
індивідуально-особистісних спонуканнях та релігійних засадах. Храми й монастирі
стали осередком розвитку благодійної допомоги найбільш нужденним.
Стародавня благодійність мала дві форми: парафіяльна й особиста. Парафіяльна
благодійність локалізувалась у межах парафії. Її центром була місцева церква чи
монастир. Вони ставали як об’єктами, так і суб’єктами благодійної діяльності,
одержуючи допомогу для забезпечення власних потреб і пожертви для підтримки
жебраків та убогих.
Особиста благодійність у формі милостині без розрахунку заради порятунку душі
благодійника та незалежно від прагнення до громадського благоустрою мала велике
виховне значення. Привчаючи народ до милосердя, любові до ближнього й
співчуття, вона створила фундамент для розвитку інших форм благодійності в
майбутньому. Допомога нужденним часто надавалася без вивчення її дієвості,
необхідності та цільового призначення й використання пожертвуваних матеріальних
цінностей. У цьому полягала її велика моральна сила і, водночас, проявлялася
слабість. Виховуючи одних, благодійність деморалізувала одержувачів допомоги.
Деякі з них вбачали в ній джерело існування без праці. Таким чином,
благодійність, посилюючи жебрацтво, з часом, стала суперечити суспільним
інтересам.
За цих умов благодійництво набувало все більш стійких організаційних форм, у
яких особистісне начало поєднувалося із громадськими та церковними
прагненнями.
Вже на середину ХІХ століття стара система благодійної допомоги у процесі
розвитку суспільних відносин почала набувати нових форм, більш пристосованих до
потреб громадського благоустрою, а тому стала суперечити своїм ідеальним
вимогам. Будучи внутрішнім, це протиріччя посилювалося також із зовні
економічними, громадськими і церковними умовами, що змінилися. Внаслідок цього
занепад старої системи допомоги нужденним відбувався швидкими темпами. За таких
умовах виникла необхідність оновлення її на громадських засадах [12, 134].
З’явилася потреба в управлінні благодійними інституціями. Цю роль взяла на себе
держава.
Із середини ХІХ століття під впливом соціальних і політичних новацій
відбувається зміна світогляду суспільства, посилюється його активність у
різноманітних сферах і, зокрема, на ниві благодійності. Благодійна діяльність
привертає увагу маси людей, яка не мала можливості виявити себе в політиці чи
інших сферах громадської діяльності. Суспільство починає розуміти, що
благодійна допомога потрібна не тільки церкві й може відбуватися не лише через
її посередництво, тому в ХІХ столітті відбувається поступова секуляризація
благодійної діяльності. Поняття “благодійність” розширює свої межі й
наповнюється новим змістом.
Розвиток благодійності як соціального явища у другій половині ХІХ – на початку
ХХ століть визначався соціально-економічними, релігійними та політичними
чинниками. Економічні реформи позитивно вплинули на становище промисловців та
купців, вони дали їм змогу сформувати капітал, що пізніше став джерелом
благодійних внесків. До релігійних передумов благодійної діяльності слід
віднести велику набожність тогочасного суспільства та наявність моральної
потреби надавати допомогу нужденним. Зміни політичної ситуації в другій
половині ХІХ століття – спрощення процесу створення, реєстрації та контролю за
діяльністю благодійних товариств – призвели до різкого збільшення їх кількості.
Досить важливою була й суб’єктивна передумова розвитку благодійної діяльності,
пов’язана з особистісною характеристикою тогочасних підприємців, своєрідними
сімейними традиціями, що визначили напрямок та масштаби надання допомоги.
З боку державних установ згода на створення благодійних інститутів пояснюється
усвідомленням неможливості утримати люмпен-пролетаріат за рахунок казни.
Вирішення цієї проблеми передається суспільству. Держава мала також на меті
повернути освічені класи від ідей конфронтації та руйнації до ідей суспільного
миру.
Пожертвування на різноманітні цілі були однією з умов підвищення по службі.
Так, замість висловлення прихильності своєму начальнику та особистого
поздоровлення на будь-яке велике свято можна було виділити певну суму на
благодійні справи. Їх розмір і прізвища благодійників друкували місцеві газети
[[clvii]]. Отже, благодійність слугувала не тільки засобом допомоги, але й
давала можливість посісти вагоме місце в суспільстві. Благодійництво та
меценатство всіляко заохочувалось державою. За надання допомоги офіційна влада
встановлювала певні винагороди: чини, ордени, почесне громадянство, аж до
надання спадкового дворянства. Тому, хто зобов’язувався щорічно вносити
пожертвування на користь медичних або навчальних закладів, присвоювалося звання
почесного попечителя. Почесні попечителі перебували на державній службі. Отже,
можна вести мову про дві точки зору на пожертвування почесних попечителів: з
одного боку, це були досить великі щорічні пожертвування, а з іншого – вони
були зобов’язані жертвувати не менше чітко встановленої суми. У випадку
невиконання почесним попечителем своїх зобов’язань, його звільняли з посади. На
тих, хто працював у громадських та окремих приватних благодійних закладах,
поширювалися пр
- Київ+380960830922