РОЗДІЛ 2
ЕТНОСОЦІАЛЬНІ ФУНКЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРОФЕСІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТ.
2.1. Виникнення і становлення українського професіонального театру
Українське сценічне мистецтво досліджуваного періоду розвивалось в умовах національно-визвольного руху. Це зумовило виконання ним не тільки естетичних завдань, але й етносоціальних функцій. Українські й зарубіжні історики вважають, що в другій половині ХІХ ст. визвольний рух вступив до так званої культурницької фази. Головним завданням його учасників на цьому етапі була культурно-освітня робота, формування етнічної свідомості у населення, розширення сфери вжитку української мови. Таке завдання стояло й перед театральними діячами. Вони виконували його, використовуючи художні засоби.
До виникнення першої української професіональної драматичної трупи в 1882 р. сценічне мистецтво Наддніпрянської України було представлене професіональними російськими трупами й аматорськими колективами, до складу яких входило чимало виконавців-українців. У самодіяльних гуртках і професіональних трупах ставили не тільки російські, а й українські вистави, враховуючи їх надзвичайну популярність серед населення. За етнічним складом і репертуарним спрямуванням ці драматичні колективи Наддніпрянської України до 1882 р. можна фактично визначити як російсько-українські. У багатьох випадках їх керівники, здійснюючи постановку українських вистав, переслідували комерційні інтереси. Але об'єктивно це сприяло збереженню і пропаганді українського слова, національної драматургії, підвищенню етнічної самосвідомості виконавців і глядачів.
У 50-60-х рр. ХІХ ст. популярними були любительські домашні вистави, що мали місце в родинах представників демократичної інтелігенції та прогресивного дворянства. Домашній театр продовжував своє життя і в наступні роки. Важливе місце в його репертуарі посідала українська драматургія.
У 1859-1862 рр. виникали аматорські театральні гуртки при недільних школах для дорослих. У них ставилися п'єси українських класиків - І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка та М.Гоголя [184.-С.82].
Величезна роль в організації українських вистав у 60-70-х рр. ХІХ ст. належала культурно-просвітницьким організаціям громадам. Докладніше мова про їх діяльність піде в окремому розділі.
Культурницька діяльність громадівців та інших учасників національно-визвольного руху в 60-ті рр. ХІХ ст. викликала серйозне занепокоєння серед місцевих реакціонерів і царського уряду. Почалися репресії проти них, були закриті всі недільні школи. 20 червня 1863 р. циркуляром міністра внутрішніх справ П.Валуєва було заборонено друкування українською мовою шкільних і релігійних видань, окрім творів художньої літератури. Російські урядові кола намагалися не допустити поширення видань українською мовою серед простого люду, оскільки царські чиновники вважали будь-які дії, спрямовані на пробудження національної свідомості українців, небезпечними для імперії. Проте всупереч циркулярам аматорські сценічні гуртки недільних шкіл і деяких громад продовжували творче життя.
Царський уряд сподівався, що після репресій 60-х рр. ХІХ ст. національно-визвольний рух не відродиться, проте дух української інтелігенції не був зламаний: з кінця 60-х рр. ХІХ ст. громади поновлюють свою роботу.
Отже, у 70-х рр. ХІХ ст. український визвольний рух відновлюється, незважаючи на нові утиски царату. На цьому етапі його учасники переходять від культурницької роботи до політичної діяльності, але просвітництво, як і раніше, посідає чільне місце.
Новий підйом національного руху налякав російські шовіністичні кола. Російський цар Олександр ІІ створив у серпні 1875 р. спеціальну комісію з метою вироблення засобів боротьби з його учасниками. На підставі пропозицій комісії цар, перебуваючи на відпочинку в німецькому місті Емсі, підписав закон про повну заборону української мови, так званий "Емський указ" 1876 р. Цим указом заборонялося друкувати українською мовою книжки й навіть тексти до музичних нот, здійснювати українські театральні постановки й влаштовувати концерти з українськими піснями тощо. 1881 року було скасовано заборону влаштовувати вистави українською мовою, але видано інші застереження й обмеження.
Деякі історики театру кінець 70-80-х рр. ХІХ ст., зокрема з 1876 р. до 1881 р., вважали "мертвою смугою" в розвитку українського сценічного мистецтва. Проте ця "мертва смуга" була лише зовнішньою, за якою йшов внутрішній складний процес його розвитку, виховувалися актори й режисери, що й забезпечило таке швидке оформлення та розквіт національного професіонального театру на початку 80-х рр. ХІХ ст. Цю думку красномовно підтверджують факти про плідну творчу діяльність численних самодіяльних сценічних гуртків, у репертуарі яких чільне місце посідала українська драматургія.
Українські вистави влаштовувалися наприкінці 70-х - на початку 80-х рр. ХІХ ст. у багатьох містах України завдяки зусиллям громадівців і місцевих прихильників національної сценічної культури. Так, наприклад, у Єлисаветграді їх було організовано гуртком місцевого громадівця І.Тобілевича за безпосередньою участю М.Кропивницького, який на ті часи вже був визнаним професіональним актором. У Києві працював гурток, очолюваний громадівцями М.Старицьким і М.Лисенком. Активною була творча діяльність аматорів Полтави, куди М.Кропивницький неодноразово приїздив для участі у виставах і здійснював постановку спектаклів як режисер.
Особисте листування видатного драматурга, актора й режисера М.Кропивницького з актрисою А.Маркович наприкінці 70-х рр. ХІХ ст. дає підстави говорити про певну усталеність в організації українських вистав полтавчанами. Полтавські аматори запрошували М.Кропивницького в 1880 р. очолити театральний гурток. Цей самодіяльний колектив ставив переважно російські п'єси, але грав і українські вистави. М.Кропивницький в одному з інтимних листів до А.Маркович від 24 жовтня 1880 р. згадував про один із своїх приїздів до міста, під час якого він узяв учас
- Київ+380960830922