Розділ 2
українці в другій речі посполитій
2. 1. Політико-правове становище українців
Українці в Другій Речі Посполитій зазнавали значних утисків, тотального
контролю й переслідувань з боку центральних державних структур, поліції й
місцевих воєводських і повітових органів влади, які усі свої дії спрямовували
на поступове зменшення впливу українського чинника у західноукраїнському
середовищі, в перспективі – його повного усунення з громадського життя.
Становище українців в Другій Речі Посполитій було досить складним, оскільки
Польська держава проводила дискримінаційну політику щодо них.
Посилюючи антиукраїнську політику, влада тим самим дестабілізувала ситуацію у
Західній Україні, впливала на загострення українсько-польських відносин.
Упродовж першої половини 20-х рр. і другої половини 30-х рр. ХХ ст. вони
досягли особливої напруги. Українці піддавалися національному гніту, влада
ігнорувала взяті на себе зобов’язання щодо надання територіальної автономії
Галичині, зволікала з відкриттям українського університету у Львові, обмежувала
використання української мови в урядових установах, утворювала утраквістичні
(двомовні) школи. Українська інтелігенція зазнавала дискримінації при прийомі
на роботу, вона не допускалася в навчальні заклади, органи державного
управління, зв’язку, на залізницю тощо. Втілюючи у життя колонізаторську
політику, влада піддавала українців соціально-економічному гніту, насаджуючи в
Західній Україні осадників, усуваючи українське селянство від купівлі землі.
Українці упродовж міжвоєнного періоду в Другій Речі Посполитій перебували під
постійним утиском, що спрямовувався на полонізацію, асиміляцію й окатоличення.
Дискримінаційні дії влади викликали відповідну реакцію українців. Жорстокий
національний, соціальний і релігійний гніт зумовив активізацію
культурно-просвітнього руху в Західній Україні.
Українські визвольні змагання 1917 – 1920 рр. не досягли своєї кінцевої мети –
утвердити національну державність. Після їх поразки відновлена у 1918 році
Польська держава успадкувала від Австро-Угорщини Східну Галичину, а від
царської Росії – Західну Волинь і Західне Полісся (в історичній літературі ці
території отримали назву Західна Україна) [241, с. 7].
Українська національна територія, якій польські урядові й неурядові чинники
надали назву “східних окраїн” (“Kresy wshodnie”), складалася з двох частин, а
саме: із “східних земель” Волинського, Поліського воєводств, та зі Східної
Галичини, до складу якої входили Станіславівське, Тернопільське й Львівське
воєводства без декількох західних повітів [242, с. 245 – 255]. Д. Бовуа,
професор історії слов’ян Сорбонського університету, писав, що “креси”
“...можуть бути винятково польськими, і таке їх визначення завжди буде сіллю в
оці східних сусідів Польщі, що їх треба поважати. Гідність цих народів уже не
може погодитися з трактуванням їх як периферії Польщі. Навіть, коли це було
історично обґрунтованим, коли Україна, Литва, Білорусь входили до складу Речі
Посполитої, то й тоді це було несправедливим, оскільки гармонійної
багатокультурності там не існувало ніколи” [243, с. 126].
Ці землі стали для Польщі новими джерелами сировини, дешевої робочої сили та
ринками збуту. Водночас вони спричинили появу й загострення зовнішніх і
внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію у Польській державі
[12, с. 305]. За підрахунками М. Кордуби, до складу Польщі потрапило 135,192
тис. км2 усіх українських земель з 9 Ѕ млн. населення, із яких 6 млн. становили
українці. На основі того, що всі поляки були римо-католиками, а греко-католики
– українцями, вважалося, що тут проживало 65 % українців і 21 % поляків [244,
с. 29]. За даними І. Витановича, українські землі складали 132,2 тис. км2 і
9,188 млн., тобто 62,3 % українців опинилося в складі Польщі [245, с. 316].
Польський дослідник Р. Тожецкі визначав обсяг українських земель у складі
Польщі у розмірі 132,2 тис. км2 із населенням 4,5 – 5,5 млн. осіб [246, с. 32,
34].
Між українцями, які проживали в різних регіонах Польської держави, існували
досить помітні відмінності у рівні національної свідомості, політичної й
культурної активності. Східна Галичина й Західна Волинь опинилися у складі
однієї держави – Речі Посполитої, колишній австро-російський державний кордон
перетворився з територіального у політико-адміністративний. Доктрина
“сокальського кордону” відігравала помітну роль в укладі політичних стосунків у
Галичині й на Волині упродовж усього міжвоєнного періоду [34, с. 259].
Існування “сокальського кордону” було результатом багатьох причин: релігійних,
культурних, економічних й особливо політичних. Недопущення українського
національного руху зі Східної Галичини на Західну Волинь й забезпечення впливів
тих угодовських українських угруповань, що підтримувалися польською
адміністрацією, – це основне завдання, що ставила влада, відмежовуючи
північно-східні українські землі від східногалицьких воєводств [34, с. 262].
Влада вживала заходів для роз’єднання та ізоляції українців різних земель [247,
с. 461], проводячи політику відокремлення Східної Галичини від решти
західноукраїнських земель, забороняючи поширення там преси й часописів зі
Львова, перешкоджаючи діяльності “Просвіти”, “Рідної школи”, “Сільського
господаря”, “Сокола” та інших національних інституцій, підпорядковувала місцеві
українські кооперативи польським [226, с. 100]. Ю. Сливка писав, що якщо на
Волині й Поліссі влада намагається не допустити український рух, то у Східній
Галичині справа йде про зменшення його здобутків [248, с. 90]. У “Загальній
директиві урядової політики
- Київ+380960830922