РОЗДІЛ 2
ВЗАЄМИНИ КАНАДСЬКОЇ ТА ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ З МАТЕРИКОВОЮ
УКРАЇНОЮ У СФЕРІ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
2.1. Українська діаспора як суспільний феномен та політика України стосовно
діаспори
Українською діаспорою (з грецьк. “diaspora” – розсіяння) називають сукупність
українців (осіб українського походження), які проживають за кордоном, за межами
України. Термін “українська діаспора” утвердився в українській публіцистиці й
наукових дослідженнях відносно недавно. Раніше говорили про українців поза
межами України (територіального ядра етносу), про українські меншини у сусідніх
країнах, про емігрантів, в окремих випадках – про політичну еміграцію, про
українських колоністів і колонізацію або про етнічних українців, які в
іншоетнічному оточенні були об’єктом асиміляції, різного ступеня інтегрування
та відчуження від материнського етносу [1, с.296; 2, с.16; 3, с.15; 4, с.10; 5,
с.393; 6, с.7]
Глибоко розкрив суть поняття “українська діаспора” професор В. Маркусь.
“...Термін “українська діаспора”, попри всі його умовності – компактний і
зручний для користування, у нашій уяві він викликає цілком конкретне явище –
українці або ж особи українського походження, які мешкають за межами території
України” [7, с.9]. І далі: “Він у випадку українців, розсіяних по світі поза
батьківщиною, вдало і доречно відтворює подібність їхньої долі до більш
традиційних діаспор – єврейської і вірменської. Цей термін краще, як інші,
відтворює факт недобровільного розсіяння людей одного народу чи віри по світах,
їх прив’язання до країни походження та їх бажання допомогти матірній землі.
Паралельно з тим менш чи більш успішно відбувався спротив природним процесам
асиміляції і відчуження від давньої батьківщини. Із формуванням ідеології
закордонного українства і його ролі щодо “старого краю” (батьківщини) поняття
“діаспори” набирає динамічного змісту у противагу статичності “імміграції” чи
перехідному характерові “еміграції” [8 с.8].
Водночас, як зазначають автори монографії “Українці в світі” В. Трощинський та
А. Шевченко, ознаки та критерії, якими описується поняття українська діаспора,
“насправді повною мірою стосуються тільки поняття “західна діаспора” й не в
усьому підходять для характеристики того, що отримало назву “східна українська
діаспора”, тобто українського населення в країнах колишнього СРСР. Різницю між
цими двома типами діаспори вчені вбачають у характері організованості українців
і ступені структурованості та збереження ними національної ідентичності. Тобто,
якщо проблема “західної діаспори” полягає в збереженні етнічної ідентичності,
то східної – у відродженні тієї ж ідентичності. Відмінності між ними
простежуються також у характері, цілях діяльності організацій, зокрема “...
невідривною складовою західної діаспори є українські політичні емігранти зі
своїми організаційними структурами, які часто-густо визначали й спрямовували
громадську активність етнічної групи в країнах поселення” [9, с. 41]. Як
наслідок така активність західної діаспори далеко переросла цілі звичайного
етнокультурного самозбереження й зумовлювалася та надихалася цілями переважно
національно-політичного характеру. Звідси і відображення цих цілей у взаєминах
діаспори з Україною.
Отже, світове українство з огляду на зовнішні ознаки (територія, громадянство,
суспільно-політичний устрій тощо) не є єдиним. Його єдність має внутрішній
характер. Як зазначає О. Нельга у своїй праці “Теорія етносу” “... українство
існує там і доти, де й доки наявні не тільки знання про “своє” етнічне, а ще й
відповідна емоційно-чуттєва гама щодо цього етнічного. Йдеться про захоплення й
любов, шану й пишання, вболівання й тугу, співчуття й жертовність тощо.
Справжнє українство у кінцевому підсумку постає як етнопсихологічний феномен”
[10, с.259]. На наш погляд необхідно також враховувати інтегративні чинники,
такі як мова, історична пам’ять, звичаї, духовно культурне надбання, специфіка
психічного складу, тобто найсуттєвіші ментальні ознаки. Завдяки їх збереженню
та етнічної самосвідомості українська діаспора вистояла протягом десятиліть, не
асимілювавшись.
В основу структури діаспори кладеться ступінь самоідентифікації її окремих
представників. Вона є доволі складною. Окрім спільного, її окремим групам
притаманне й відмінне, специфічне. Перш за все необхідно враховувати
відмінність чинників формування почуття Батьківщини в етнічній самосвідомості
старшого та молодшого поколінь української діаспори. Якщо для перших характерні
такі чинники, як місце власного народження й зростання – країна дитинства
(Україна), то для середнього і молодого покоління – місце сучасного проживання,
країна походження свого етносу (земля предків).
Можна стверджувати також, що в середнього та молодого поколінь зарубіжних
українців у сприйнятті своєї українськості відбувся перехід від національної до
етнічної ідентичності, тобто своє коріння вони вбачають не конкретно в Україні,
а в українському етносі країни, де вони мешкають.
Ентоні Д. Сміт, автор відомої монографії “Національна ідентичність” називає
такі шість головних атрибутів етнічної спільноти: – групова власна назва; міф
про спільних предків; спільна історична пам’ять; один або більше диференційних
елементів спільної культури; зв’язок із конкретним “рідним краєм”; чуття
солідарності у значної частини населення [11, с.23]. На жаль, у багатьох
представників середньої і молодої генерації діаспори згадані риси часто мало
виражені, що свідчить про досить низьку ступінь їхньої етнічної самосвідомості.
Саме етнічна самосвідомість є головною ознакою, яка забезпечує внутрішню
інтеграцію членів етносу та їхнє відмежування від інших етнічних колек
- Київ+380960830922