РОЗДІЛ 2
СТРАТЕГІЯ ВИЖИВАННЯ МІСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВІЙНИ
2.1. Наслідки окупації та перші кроки у впровадженні нормованого постачання
Для того, щоб зрозуміти, як саме довелося вибудовувати стратегію виживання у складних умовах воєнної доби, якими були пріоритети у цій справі, необхідно, перш за все, проаналізувати реальний стан міського населення Центральної України після окупації, рівень руйнації тих галузей промисловості, від роботи яких залежало виробництво товарів, орієнтованих на забезпечення невідкладних потреб людини, і нарешті на цьому тлі реконструювати та проаналізувати головні концептуальні засади, особливості організації карткової системи, що протягом усього досліджуваного часу визначала рівень життя городян.
Залишаючи окуповану територію України, зокрема її міста, гітлерівці намагалися вивезти звідти якомога більше матеріальних цінностей. Відповідно до таємного плану "евакуації промисловості" Сходу України і м.Києва, що надійшов у середині липня 1943 р. із Берліна, гітлерівці вивозили не лише устаткування підприємств, коштовності, інші цінні речі, а й людей. У Полтавській області, наприклад, цей план передбачав евакуацію не лише споживчих товарів і худоби, а й усіх працездатних осіб від 15 до 65 років, оскільки за наказом головного командування групи армій "Південь" від 16 вересня 1943 р. планувалося "в містах залишати лише ту частину місцевого населення, яка є необхідною для виконання воєнних завдань і роботи транспорту (залізничного руху та вантажних робіт), а також для роботи господарських підприємств, які залишаються [59, 83]. У тому ж місяці рейхскомісар України Е.Кох задекларував основний принцип, яким необхідно було керуватися у пограбуванні: "...аби противник, захопивши територію, не знайшов на ній нічого, що зміг би використати для подальшого ведення війни - ані продовольства, ані місць розквартирування, ані людських ресурсів, ані підприємств, які можна було б відновити протягом декількох тижнів..." [51, 308]. Не відступаючи від звичних для себе принципів, гітлерівці ретельно виконували настанови вищого керівництва, навіть педантично визначивши відповідні черги "евакуації" у такій послідовності: воєнне майно, продукти харчування, виділивши їх як "господарське майно" (олія, жири, насіння, зернові). Далі вивезенню підлягали військовозобов'язані і працюючі з числа місцевого населення, а також сировина та обладнання (шкіра, хутро, вироби з коноплі, привідні паси, цінні верстати) [59, 84]. Цукор і спирт німці віднесли до передостанньої черги.
На окупованій території України гітлерівцями було зруйновано 16 тис. 150 підприємств, на яких до війни працювало близько 2,3 млн. робітників. Загальна сума збитків, завданих легкій промисловості республіки, становила 594 828 тис. руб. і, зокрема текстильній - 236 106,7 тис. руб., шкіряній - 97 870 тис. руб., трикотажній - 134 551 тис. руб., швейній - 105 857 тис. руб. і взуттєвій - 112 196 тис. руб. У харчовій промисловості республіки найбільших збитків було заподіяно цукровій і м'ясо-молочній галузям. Зі 159 цукрових заводів, які працювали в УРСР до війни, збереглося лише 46 [148, 93], серед них у Вінницькій із 43 повністю зруйновано 8, пошкоджено 9, збереглося 26; з 34 у Київській - зруйновано 4, пошкоджено 16 і збереглося 14. У Полтавській області з 11 цукрових заводів і в Кіровоградській із 7 не залишилось жодного вцілілого [148, 94]. Серед 725 підприємств м'ясо-молочної галузі повністю збереглося лише 277 (або 36,4%), знищено вщент - 184 (25,4%) [59, 89]. Із 233 хлібних заводів України було повністю знищено 115, тобто майже половина. Значних ушкоджень зазнали 67. Збереглося лише 47 хлібозаводів, або п'ята частина від їх загальної кількості [149, 114]. У Києві з 6 хлібозаводів, 13 хлібопекарень і 6 дрібних хлібопекарень загальною потужністю 245 т хліба на добу, що працювали до війни, не збереглося нічого. Кондитерська фабрика ім. К. Маркса, що давала до війни 180 т кондвиробів на добу, була зруйнована на 30-40% [150, 152].
Окупанти вивезли 4445 одиниць обладнання для млинів, 1828 - для виробництва крупи, 350 комплектів апаратури для цукрової промисловості, зруйнували і спалили 60 тис. магазинів, 13 тис. їдалень і ресторанів, знищили майже всі холодильні установки, склади, бази, 1862 інші підприємства громадського харчування. Збитки, заподіяні підприємствам торгівлі республіки, перевищували 2 млрд. крб. [38, 50]
Ці далеко не повні оцінки збитків, завданих легкій та харчовій промисловості, чи не найбільше стосуються центральних областей України - Полтавської, Кіровоградської, Вінницької і Київської, які мали найбільш розгалужену мережу підприємств цукрової, м'ясо-молочної галузей харчової та легкої промисловості й були до війни серед найважливіших виробників сільськогосподарської сировини та продукції не лише УРСР, а й СРСР у цілому.
Гітлерівці вивозили не тільки промислове устаткування, "поклали око" вони та майно пересічних городян, не гребували всім, що потрапляло їм під руку: меблями, одягом, килимами, кришталем, навіть білизною та продуктами харчування, які вдалося заощадити людям.
Великих збитків було завдано і сільському господарству центральних областей республіки, які славилися своїми родючими землями та високими показниками виробництва цукрових буряків, зернових культур, соняшнику, а також м'яса, молока і тваринного масла. До Німеччини були переправлені табуни коней, великої рогатої худоби, свиней та ін. Багато поголів'я відправлялося і радянськими органами на схід СРСР ще напередодні окупації, і, щоб повернути все це в порядку реевакуації до господарств, потрібен був час та матеріальні кошти.
23 вересня 1943 р. першою серед обласних міст Центральної України була визволена Полтава - великий залізничний вузол республіки. Через два тижні - 6 листопада 1943 р. - радянські війська зустрічали жителі столиці республіки м. Києва. Вже наприкінці 1943 р. були повністю очищені від гітлерівців Полтавська область, значна частина Дніпропетровської і Київської областей, що стан
- Київ+380960830922