Розділ 2
ЕВОЛЮЦІЯ СТОСУНКІВ НІМЕЦЬКОМОВНИХ КОЛОНІСТІВ ПІВДНЯ УКРАЇНИ ТА УРЯДОВИХ КІЛ
РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
2.1. Формування німецькомовних етно-конфесійних груп на Півдні України
Досліджуючи причини і обставини переселення німців до Російської імперії,
необхідно враховувати, що німецькі землі в цей час просто кипіли міграційними
рухами. Міграції підданих німецьких королівств – чи то в межах окремої землі,
чи в сусідню Баварію або Королівство Гессенське, чи то в заокеанську Америку, –
було масовим явищем; воно було звичним як для населення, так і для уряду.
Приклад родичів і друзів, які емігрували в чужі країни, надихав переселенців.
Листи з-за кордону підтримували в потенціальних колоністах віру в їх
процвітання та добробут на новому місці, адже в них ці країни зображувалися
настільки благодатними, що кожна дитина вірила, ніби там цукор лежить грудками
на землі, як каміння в Німеччині [1].
Причини міграційних рухів були різними. По-перше, німецькі держави не мали
колоній в нововідкритих частинах світу, як Іспанія та Португалія, Голландія та
Англія, куди міг би переселитися надлишок населення; вони також не мали
неосвоєних фронтірних територій, які мала Росія. По-друге, німецька індустрія
була недостатньо розвиненою, щоб місто могло перетягнути на себе основну масу
населення, як це сталося пізніше. Захід та південь Німеччини, з благодатними і
давно освоєними землями, завжди були перенаселеними. По-третє, саме ці
прикордонні землі найбільше страждали від війн із Францією: спочатку в
правління Людовіка XIV, коли була спустошена Рейнська область і особливо
Пфальц; потім під час семилітньої війни (1756–1763); але найбільшого
спустошення принесли революційні війни (1792–1801), ті, які сталися
безпосередньо перед еміграцією в Південну Росію. Під час володарювання
Наполеона (1805–1813) західна Німеччина попала в сферу завойовницької політики
Франції, через що надмірно виросли податки та всілякі побори, і саме в цей час
продовжується еміграція німців в Південну Україну [2].
По-четверте, деякі групи німецьких підданих – наприклад, вюртемберзькі
сепаратисти та меноніти – страждали від релігійних утисків. Після першого
поділу Польщі (1772 р.) вся територія нижньої течії Вісли (окрім вільного міста
Данціга), щільно заселена менонітами, відійшла до Пруссії. Мілітаристська
прусська держава стала вимагати від менонітів виконання свого громадянського
боргу – військової повинності, що суперечило основним постулатам менонітської
віри – відмови від володіння зброєю та заборони приносити присягу. Прусський
уряд намагався тиснути на менонітів економічними заходами – збільшенням
податків та обмеженням їх господарської діяльності. Меноніти такий наступ
сприйняли як зазіхання на їх свободу віросповідання, і велика їх частина
прийняли запрошення російського уряду. А в 1816–1819 рр. до Російської імперії
переселяються “гармонії” (релігійні общини) вюрттемберзьких сепаратистів,
вчення яких було пройняте почуттям гріховності світу та очікуванням кінця
світу. Вони кілька років готувалися до переселення в Росію під патронатом
Олександра І, який сам знаходився під впливом містики німецького пієтизму і в
якому сепаратисти вбачали свого заступника [3].
Отже, політичне та релігійне невдоволення, нестача землі, перенасичення ринків
праці в містах, тиск високих податків [4] – таким був комплекс причин, що
стимулювали масову еміграцію населення з німецьких земель. І незважаючи на те,
що для основної маси переселенців, яка їхала освоювати незаймані території,
привабливішою для переселення країною була Америка [5], наприкінці ХVIII ст.
починається масова еміграція німецьких громадян у Російську імперію. І головним
аргументом для німецькомовного населення в рішенні обрати Росію своєю
майбутньою батьківщиною були запрошення та обіцянки російського уряду, а також
активна діяльність вербувальників, щедро оплачуваних російськими властями.
Що ж стосується урядів німецьких держав, то відтік населення, навіть до
сусідньої німецької землі, не був для них бажаним [6]. Справа була не тільки в
тому, що німецькі держави неохоче втрачали своїх підданих. Справа в тому, що
доки людина залишалася громадянином німецької держави, держава несла за неї
повну відповідальність, і у випадках, коли якась німецька сім’я в надії на своє
краще влаштування на чужині розпродувала все своє майно, витрачала всі свої
кількарічні заощадження на переселення, а потім була змушена повернутися на
свою батьківщину, – відповідальність за подальшу долю цих розорених людей брала
на себе німецька держава. А це лягало додатковим тягарем на державну казну
[7].
Дії урядів по перешкоджанню виїзду своїх підданих за кордон були
різноманітними. Кожна держава розробляла законодавчу базу, метою якої було якщо
не припинити повністю, то хоча б обмежити і контролювати міграційні процеси.
Будь-які дії, які могли сприяти відтоку населення, каралися по закону. Уряди
німецьких держав видавали численні рескрипти та розпорядження по виявленню та
перешкоджанню агітаційної роботи серед своїх громадян, порушників віддавали до
суду [8]. “Агітаційними” вважалися і листи з Російської імперії, в яких родичі
чи друзі розписували принади життя в Росії. Німецькі місцеві адміністрації були
зобов’язані відстежувати таку кореспонденцію, а німецьких громадян, що її
отримували, викликали на допити у зв’язку із підозрою у “збуренні до
еміграції”. Підозри викликало і листування німецьких священиків, які емігрували
в Росію, зі своїми прихильниками в Німеччині [9].
І під час підготовки до переселення окремої групи людей, і вже після
переселення російський та німецькі уряди узг
- Київ+380960830922