РОЗДІЛ 2
ІНСТИТУЦІЙНЕ СТАНОВЛЕННЯ ТЕЧІЙ ПІЗНЬОГО ПРОТЕСТАНТИЗМУ В УКРАЇНІ
2.1. Особливості трансформації пізньопротестантських релігійних центрів
Здобуття незалежності України наприкінці ХХ ст. збіглося з активізацією діяльності на її теренах різноманітних релігійних течій. Окрему нішу в релігійному середовищі України зайняв протестантизм, що як релігійний напрям бере початок з Європейської Реформації ХVІ ст. Проникнення та поступове поширення протестантських ідей, яке відбувалося паралельно із загальноєвропейським процесом протягом понад 400 років, призвело до сприйняття їх певною частиною населення України.
Сучасний протестантизм в Україні представлений переважно пізніми течіями. Використовуючи поняття "пізній протестантизм", ми розуміємо загальну назву релігійних течій, що є похідними від класично-протестантських напрямків і розповсюджуються на українських землях із середини ХІХ ст. (баптизм, євангельське християнство й адвентизм) та з початком ХХ ст. (п'ятидесятництво та єговізм). Через свою специфічність, що проявляється перш за все у запереченні приналежності до протестантського руху [330, с.257], єговізм виходить за межі предмету дослідження.
Пізній протестантизм, поділяючи чимало загальних віросповідних принципів християнства, має власні догматичні особливості. Це - насамперед, принцип спасіння вірою, а також визнання Біблії єдиним джерелом одкровення і, як результат, відмова у богонатхненності священним переказам. Протестанти не визнають посередництва церкви, необхідності інституту священиків та чернецтва і відкидають рятівну роль таїнств, визначаючи їх лише як символічні обряди. Спільними для всіх церков є принципи загального священства та членства, а також основи демократизму церковного життя.
Віросповідні відмінності між досліджуваними конфесіями незначні, особливо якщо мова йде про євангельських християн-баптистів і християн віри євангельської (п'ятидесятників). Фундаментальною доктриною баптизму є "святе водне хрещення по вірі" (від грецького слова "баптізо" - занурювати, хрестити в воді), що відображає обіцянку дорослої людини служити Богу "у всі дні свого життя". Специфікою п'ятидесятництва (від біблійного свята П'ятидесятниці), що виникло на ґрунті баптизму (у вітчизняному контексті) та наслідувало висхідні віросповідні та культові принципи пізнього протестантизму, є віра у можливість "хрещення Святим Духом" з ознакою інших мов у наші дні, яке вперше настало в День П'ятидесятниці, за біблійною книгою Дії Апостолів (Дії 2:5).
Ґрунтовніші відмінності від вищеназваних демонструє адвентизм (від лат. - пришестя). Поряд з ідеєю близького пришестя Христа, адвентисти підкреслюють обов'язковість святкування суботи як дня відпочинку, що знайшло відбиття у назві течії - адвентисти сьомого дня. Також адвентизм вирізняється запереченням безсмертя душі, пекла і раю, а також санітарною реформою - своєрідним кодексом принципів здорового способу життя та стримування.
На другу половину 80-х рр. ХХ ст. найбільшим осередком протестантизму, що діяв на легальних основах, був Союз євангельських християн-баптистів, створений, як відомо, у 1944 р. шляхом об'єднання двох споріднених пізньопротестантських напрямків - баптистів та євангельських християн. Згодом до цього союзу було приєднано п'ятидесятників, менонітів та ін. Життєздатність подібного конгломерату забезпечувалася насамперед організаційною підтримкою з боку держави.
Іншими легальними протестантськими структурами в означений період були автономно зареєстровані п'ятидесятницькі громади й адвентисти сьомого дня. Діяльність перших визначалася лише як "самий крайній та небажаний засіб легалізації", на який доцільно погоджуватися лише тоді, коли віруючих неможливо з'єднати з ВРЄХБ [315, с.804]. Дозвіл на реєстрацію окремих громад не означав визнання з боку державних органів керівного центру легального п'ятидесятництва - Ради пресвітерів, хоча влада фактично не перешкоджала її діяльності. На кінець 80-х рр. ця п'ятидесятницька течія нараховувала 166 громад [252, с.304]. Адвентисти сьомого дня, що діяли окремим осередком, маючи статус Республіканського об'єднання церков АСД (у 30-ті рр. було штучно припинено членство організації адвентистів у Генеральній конференції Всесвітньої церкви АСД), нараховували на початок 90-х рр. 277 громад [24, с.1].
Поряд із легальними осередками наприкінці 80-х рр. в Україні діяло пізньопротестантське підпілля. Це, зокрема, - опозиційна Всесоюзній Раді ЄХБ баптистська організація - Рада Церков євангельських християн-баптистів, що утворилася в 60-х рр. Незареєстровані центри п'ятидесятництва почали виникати з 1945 р. як результат штучного злиття течії з євангельськими християнами-баптистами. Попри об'єднавчі наміри з боку ВРЄХБ, що ініціювалися державними органами, кількість нелегальних християн євангельської віри збільшувалася. На початку 80-х рр. в їхньому середовищі відбувся розкол, обумовлений неоднаковою реакцією на так званий "Талліннський рух", який являв собою пієтистську хвилю в євангельському середовищі Крім них, у стані підпілля існували окремі групи, генетично споріднені з п'ятидесятництвом: п'ятидесятники-сіоністи, п'ятидесятники-суботники та ін. Нелегальне крило АСД - адвентизм-реформізм виникло на сучасних теренах ще у 1924 р. як реакція на бажання тогочасних очільників АСД співробітничати з радянською владою та позитивним вирішенням питання військової служби.
Наприкінці 80-х - початку 90-х рр. розпочався новий етап еволюції пізньопротестантських течій, який, за думкою В. Любащенко, можна назвати "етапом подальшого формування сучасних протестантських церков" [330, с.304]. Цей процес, розпочатий в межах окремих течій ще в 20-ті рр. ХХ ст., було штучно призупинено. Новий виток трансформації більшості пізньопротестантських об'єднань розпочався з релігійної лібералізації в СРСР і здобуттям Україною незалежності. Він, насамперед, проявився у явищі релігійної інституалізації, що відбиває процес формування сталого комплексу формальних і н