РОЗДІЛ 2.
ВИТОКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ
Вітчизняні науковці-дослідники рухівської проблематики не піддають сумніву той
факт, що виникнення Народного Руху України - процес об'єктивний, він був
породжений вибухом громадської активності на хвилі національного відродження
кінця 80-х - початку 90-х років XX століття. "Перехопивши ідейну естафету з
втомлених рук попередників. Народний Рух України в інших історичних умовах
спромігся зорганізуватися й очолити визвольну хвилю українського народу за
незалежність... [1]".
Як політична партія НРУ має свої ідейні та політичні коріння, а органічний
зв'язок традиційних національно-визвольних ідей народу, прагнення до
незалежності, державності, добробуту - характерні риси програмних цілей Руху і
це є однією з причин його успішного функціонування.
Існування багатьох націй та народів є світовою реальністю, яка містить чимало
складнощів передусім у сфері міжнаціональних стосунків. Приймаючи до уваги
актуальність та гостроту проблеми мирного співіснування народів, на шостій
сесії Генеральної Асамблеї ООН (1951 -1952 pp.) було вирішено включити в
Міжнародну Конвенцію про права людини "Статтю про право всіх народів і націй на
самовизначення як поновне (після 10 грудня 1948 року - а.) ствердження засади,
проголошеної в Чартері Об'єднаних Націй [2]".
В цілій серії своїх резолюцій Генеральна Асамблея повторювала право народів і
націй на самовизначення як одне з основних прав людини, а 16 грудня 1996 року
Асамблея прийняла дві Конвенції, де було конкретизовано Загальну Декларацію
прав людини як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи та
держави. В статті 2 Декларації говориться про те, що кожній людині надаються
всі права і всі свободи незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови,
релігії, політичних або інших переконань, національного, соціального чи
станового походження, майнового або іншого стану.
Крім того, не повинно проводитися жодного розрізнення людей залежно від
політичного, правного чи міжнародного статусу країни або території, до якої
вони належать, незважаючи на те, є ця територія незалежною чи підопічною, не
самоврядною або іншим чином обмеженою у своєму суверенітеті[З].
Національна індивідуальність, національна культура як вершина самовияву нації
сприймаються як вищі цінності багатьма людьми світу. "Національність є
індивідуальним буттям, поза яким неможливе існування людства, вона закладена у
самих глибинах життя і є цінністю, що твориться в історії, динамічним завданням
[4]".
Слова відомого філософа М. Бердяева відображають наскільки глибоким за своїм
значенням є поняття національності. В різні часи схожі думки висловлювали
впливові філософи Г. Гегель, Й. Гердер, українські мислителі М. Драгоманов, М.
Грушевський, сучасні політичні теоретики І. Берлін, 3. Бжезинський. Український
дисидент, що згодом став духовним пастором НРУ, Іван Дзюба в 1968 році виказав
ту ж саму думку в своїй праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?", яка свого
часу справила ефект вибуху:
Критикам, які вважають інтерес до власної національної справи несумісним з
людським благородством і хочуть почуватися "просто людьми", поза всякої
національності, - хочеться їм сказати, що вони глибоко (хоч, може й щиро)
помиляються, коли саме таку позицію приймають за останній висновок уселюдської
культури. Зовсім навпаки. Всі великі діячі світової культури -філософи,
соціологи, історики, письменники, митці - вбачали свою приналежність до людства
і працю для нього в належності до своєї нації і праці для неї [5]".
Дослідники неодноразово звертали увагу на багатозначність терміну "нація".
Розглядаючи причини існування близько сотні різних визначень нації, сучасний
науковець О. Картунов звернувся до висновку, якого дійшла в 1939 році
спеціальна комісія Британської Академії наук: "Слово "нація" означає різні речі
для різних народів і в різних мовах [6]". Він вказав на посилення тенденції
використовувати терміни "нація", "держава" та "етнос" як такі, що взаємно
замінюються. Це становить серйозну концептуальну проблему.
Найбільш поширені дві концепції нації: державницька (нація - держава) і етнічна
(нація - етнос). Сучасні дослідники доводять, що важливими чинниками етно- та
націогенезу є наявність власної етнічної території, власної державності, добре
структурованої політичної еліти і розвиненої самосвідомості. Держава має
піднятися над етнічною спрямованістю національної ідеї і розглядати її як
спільну для всіх етносів на власній території [7].
З нацією пов’язане виникнення та зміст національної свідомості. Можна
припустити, що грунтом для цього була свідомість етнічної приналежності на
підставі уявлень (міфів) про спільне походження та спільну кров (Є. Вятр, Ю.
Бромлей). І. Берлін дав визначення національної свідомості як “почуття
належності до нації [8]”. В науці національна свідомість – це не просто
ідентифікація, віднесення людьми себе до тієї чи іншої національності, а
складне структурне утворення, яке вміщує і національні стереотипи, і уявлення
про культуру, мову, історичне минуле (Ю. Бромлей, І. Кресіна, Л. Дробіжева, Я.
Щепанський). Національну свідомість слід відрізняти від національної
самосвідомості, де велику роль грає емоційний фактор. Національна
самосвідомість впливає на формування національних почуттів, в свою чергу
національні почуття чинять вплив на формування національної самосвідомості.
Разом узяті, національні почуття і національна самосвідомість впливають на
формування національного характеру.
В останній час постійно вживається поняття національної ідеї. Про національну
ідею, що закладена, перш
- Київ+380960830922