РОЗДІЛ 2. ПЕРЕДУМОВИ КОНФЛІКТУ МІЖ УКРАЇНСЬКОЮ НАРОДНОЮ РЕСПУБЛІКОЮ ТА ЗБРОЙНИМИ СИЛАМИ ПІВДНЯ РОСІЇ
Весною - на початку літа 1919 року антибільшовицькі сили в Росії досягли значних військових успіхів у боротьбі з радянським режимом. На сході країни величезні простори були зайняті білими арміями адмірала О. Колчака. На північному заході успішні бойові дії проти більшовиків провадив генерал М. Юденич, війська якого з травня 1919 р. загрожували Петрограду. Надзвичайно важке для більшовиків становище складалось на Півдні Росії, де білим арміям генерала А. Денікіна вдалось зайняти козачі регіони Кубані, Дону, а також стратегічно важливий район Царицина. Існуванню радянської влади загрожували й селянські повстання на теренах Центральної Росії та в Україні. Військові успіхи російських білих армій, надання їм значної допомоги з боку держав переможної Антанти, масштабність антибільшовицьких народних повстань - все це, здавалось, вказувало на швидке падіння радянського режиму. Дипломатія Франції, Великобританії, Сполучених Штатів Америки докладала чималих зусиль для забезпечення узгодженості та скоординованості дій усіх антибільшовицьких сил.
Упродовж першої половини 1919 р. керманичі Української Народної Республіки були цілковито поглинені боротьбою проти більшовицької Росії. Витіснена взимку 1918/1919 років радянськими військами з Лівобережної України, Армія УНР зосередилась на Правобережжі. Становище української армії, відступаючої під ударами більшовицьких військ, було досить складним. Директорія УНР на чолі з Головним отаманом С.Петлюрою та соціалістичний уряд Б.Мартоса, який діяв з квітня 1919 р., повністю зосередились на організації збройної відсічі агресору. Вони шукали союзників, намагаючись домогтися дипломатичного визнання України з боку держав Антанти.
Характерно, що весною 1919 р. українські лідери не робили жодних спроб пов'язати війну проти більшовиків з власне антибільшовицькою боротьбою в Росії. Незважаючи на те, що Антанта підтримувала російський білий рух, уряд УНР жодним чином не продемонстрував готовності до співпраці чи принаймні до діалогу з білогвардійцями. Це мало свої об`єктивні причини.
Насамперед, лідери українського національно-визвольного руху діяли під гаслами державної самостійності України. Упродовж часу, що минув від січня 1918 р., коли Українська Центральна Рада проголосила незалежність УНР, у свідомості провідних українських політиків остаточно утвердилася ідея незалежності України. Директорія УНР після повалення гетьманського режиму виразно продемонструвала курс на відстоювання самостійності України та небажання брати участь у будь-яких комбінаціях відбудови колишньої Російської держави. Натомість антибільшовицькі російські сили діяли під прапором відродження колишньої єдиної Росії. З точки зору традиційного російського патріотизму український національно-визвольний рух трактувався як позбавлена будь-якого ідейного підґрунтя змова, інспірована зовнішніми ворогами Росії, Німеччиною та Австро-Угорщиною. Ця обставина унеможливлювала порозуміння між УНР і білим рухом. Крім того, українські політики, в переважній більшості соціалісти за партійною приналежністю, вважали білогвардійців "контрреволюціонерами", "чорносотенцями" та "реакціонерами", а їх ліберально-поміркований політичний режим трактували як реставрацію дореволюційних порядків. Натомість консервативно налаштовані білі вожді вважали ледь чи не всіх соціалістів ідейними послідовниками більшовиків, відмовляючись вступати з ними у діалог. Будь-які політичні сили, що висували програму соціалістичних перетворень, розглядалися білим рухом як потенційно ворожі.
Тож український уряд, прагнучи отримати визнання з боку держав Антанти, уникав будь-яких натяків на можливість союзу з російськими білогвардійцями. У меморандумі української дипломатичної місії на Паризькій мирній конференції Верховному військовому головнокомандуючому держав Антанти маршалові Фошу, представленому 12 квітня 1919 р., пропонувалося надати УНР моральну підтримку шляхом її визнання, а також матеріальну допомогу у вигляді поставок зброї й амуніції для успішного продовження боротьби проти більшовиків87. Про ставлення українців до російських антибільшовицьких сил у меморандумі не було жодного слова. Держави Антанти проігнорували пропозиції, що надходили від української сторони. Так, для участі у роботі Паризької мирної конференції не була допущена дипломатична місія УНР, яка на чолі з Г. Сидоренком вже кілька місяців перебувала в Парижі88. Навесні - влітку 1919 р. Україні так і не вдалося домогтися визнання з боку Франції, Англії, США та інших держав Антанти.
Перемоги російських антибільшовицьких сил на сході країни навесні 1919 р. лише посилили серед західних політиків впевненість у неминучості відродження колишньої Росії. Державне відродження Росії здавалося справою найближчих місяців89. За цих обставин лідери Антанти намагались узгоджувати свою політику щодо держав-лімітрофів, які виникли на уламках Російської імперії, з позиціями вождів білого руху.
Серед осередків антибільшовицького білого руху весною 1919 р. найбільшим за значеннями та географічними масштабами був Сибір. 140-тисячна армія "Верховного правителя Росії" адмірала А. Колчака наступала з величезних сибірських просторів на Москву90. Наділений диктаторськими повноваженнями "Верховний правитель" був прихильником "відновлення Росії у її попередніх кордонах"91. Згідно з "національною платформою" колчаківського уряду, Україна могла отримати лише національно-культурну автономію92.
Ще гіршим було ставлення до українського національно-визвольного руху з боку лідерів білого руху на Півдні Росії. В початковий період боротьби Добровольчої білогвардійської армії її керівництво намагалось не загострювати відносини з національними державними утвореннями народів колишньої Російської імперії, які також боролися проти більшовизму. Командуючий Добровольчою армією генерал Л. Корнілов навіть заявив про визнання за Польщею, Фінляндією та Україною права на відокр
- Київ+380960830922