РОЗДІЛ 2
РУХ ЗА ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Мовна політика в Україні в 1920-х – пер. пол. 1980-х рр.
Мова – одна з об’єктивних характеристик нації, символ її національної
ідентичності і єдності. Без вирішення мовного питання не може бути мови про
вирішення національного питання. Не дивно, що радянська влада приділяла мовному
питанню велику увагу. Ще в 1913 році В.Ленін прийшов до висновку, що капіталізм
сприяє відмиранню національних мов за рахунок панівної. А оскільки мова є одним
із головних носіїв національної свідомості, то капіталізм також сприяє
денаціоналізації. Денаціоналізація є, в свою чергу, прогресивне явище, тому що
вона знімає національні перешкоди для створення інтернаціональної спільноти. На
цю думку його наштовхнули дослідження американського суспільства на початку
століття[i]. Пізніше, після громадянської війни, ці спостереження лягли в
основу політики «коренізації», головною ціллю якої було забезпечення базису для
формування радянського народу. За допомогою «коренізації» також передбачалося
створення позитивного образу радянської влади як всередині країни так і за її
межами.
На відміну від Америки, більшовики успадкували від царської Росії проблему
міжнаціональної нерівності. Тому, щоб досягти денаціоналізації, спочатку було
необхідно «підтягнути» відсталі нації колишньої колоніальної імперії до рівня
передових. Інтернаціональне вирівнювання, таким чином, розглядалось як
необхідна передумова для асиміляції націй в безнаціональний радянський народ.
Ця інтернаціональна рівність була необхідною не тільки в соціоекономічній
сфері, але й в культурній і політичній. Згідно даного бачення проблеми
більшовицька влада і здійснювала свою національно-культурну політику на початку
1920-х років. Політика «коренізації» була офіційно проголошена у квітні 1923
року на ХІІ з’їзді РКП(б). Перед партією поставили завдання інтенсивніше
поповнювати свої лави за рахунок місцевих кадрів, дбати про видання газет,
журналів і книг місцевими мовами, сприяти розвиткові національної за формою
культури. Передбачалось створення національних за формами державних і партійних
інститутів, поступове введення національних мов в діловодство, і обов’язкове
користування для відповідальних працівників мовою республік; відбір і
вербування для радянських інститутів лояльної місцевої інтелігенції; виховання
місцевих радянських і партійних кадрів. Тобто, ці засоби були спрямовані на
заангажування місцевого населення до партійної і радянської роботи. Широке
впровадження національних мов республік в освіту і діловодство мало на меті
отримати прихильне ставлення місцевого населення до політики партії, а також
досягнення більш ефективної адміністративної роботи.
В.Ленін не вважав, що політика сприяння національним мовам підірве вплив
російської, яку він вважав прогресивним засобом міжнаціонального спілкування.
На ці думки його навели спостереження за парламентською діяльністю у Швейцарії,
де, не дивлячись на рівноправ’я п’яти офіційних мов, депутати з італійських
кантонів в своїх виступах користувалися французькою. В УСРР політика
«коренізації» отримала назву «українізації». Слід відзначити, що дана політика
не розглядалась більшовицьким керівництвом як постійна. Вона була лише
тимчасовим засобом для зміцнення радянської влади. Однак «українізація» вийшла
за рамки, заплановані більшовиками і перетворилась в широкий процес
національно-культурного відродження.
У 1924 році з метою сприяння розвитку національних мов в Москві було створено
Центральне видавництво народів СРСР. Кількість книжок, надрукованих місцевими
мовами, піднялась з 6 % у 1913 році до 26,9 % у 1928[ii]. У 1931 році 76,9 %
книжок виданих в Україні було українською мовою. Російські лінгвісти провели
широкомасштабну операцію по «спасінню національних мов». Протягом «коренізації»
до літературного рівня було піднято 130 мов різних національностей СРСР[iii].
Можна цілком погодитись із думкою Роберта Кайзера, що створення
стандартизованих мов в СРСР у 1920-ті – 30-ті роки сприяло уповільненню і
навіть відступу лінгвістичної русифікації[iv].
Як видно з вищесказаного, головні успіхи лінгвістичної політики розвитку
національних мов республік можна записати в актив центру. Національні еліти
могли лише сприяти напряму лінгвістичної політики, але не визначати його. І все
ж таки, навіть це сприяння згодом привело до їхніх чисток. Політика
«коренізації» виявилася контрпродуктивною своїм цілям. Замість
інтернаціоналізації республік вона більше сприяла росту національної свідомості
серед мас і, що було найбільш небезпечним, росту національних прагнень серед
еліт республік. На рубежі 1930-х років в Москві стали схилятись до думки, що
кращий шлях до інтернаціональної інтеграції – це прискорення російських
національних форм, тобто повернення до старої імперської схеми досягнення
одноманітності через русифікацію. В тридцяті роки Сталін все більше ставав на
позицію імперського мислення. Він критично переглянув більшовицькі положення
національної політики і вирішив за краще повернутися до деяких, добре
опрацьованих при старому режимі засобів. Це, насамперед, стосувалося
російсько-центричної схеми історії і політики русифікації. Русифікація стала не
тільки засобом інтернаціональної інтеграції, а й кінцевою метою. Ідеал
безнаціональної держави Леніна було трансформовано на рубежі 1940-х років в
ідеал російської держави. Взятий Сталіним курс на централізацію політичної
системи був неможливий без обмеження прав республік у всіх галузях, в тому
числі і в сфері культури.
Тридцяті роки відзначились репресіями вирощених «корен
- Київ+380960830922