РОЗДІЛ 2.
ОСОБЛИВОСТІ СТВОРЕННЯ ТА УМОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
ЗАКАРПАТТЯ
НАПРИКІНЦІ 80-х рр. ХХ ст. ТА ЇХ РОЛЬ
У БОРОТЬБІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ
Особливості функціонування перших незалежних громадсько-політичних організацій
Закарпаття та їх роль у суспільно-політичних процесах
Друга половина 80-х рр. ХХ ст., відома в історії СРСР як доба перебудови, була
часом появи й досить активного розвитку цілої низки різноманітних груп,
організацій, об'єднань, асоціацій, котрі почали виникати на власне народній
ініціативі, без формальної згоди тогочасних партійних і державних органів.
Виходячи з тогочасних умов суспільно-політичного життя країни, умов
контрольованої політичної системи, вони, як правило, не мали можливості
отримати легітимізацію в органах державної влади, а отже й не могли бути
офіційно зареєстрованими. Через це такі товариства стали називатися
«неформальними» організаціями, що відразу визначало й їх відповідний статус.
Передумовами, які сприяли формуванню таких самодіяльних організацій став
широкий спектр загальносуспільних інтересів та потреб. Вони були викликані
суспільним дозріванням щодо трансформації суспільно-політичного життя, змінами
світоглядного та ментального аспектів буття українського народу. Тому специфіка
різного роду об’єднань полягала у підготовці до пробудження широких верств
населення на основі культурно-історичних традицій та в протиставленні народних
думок з приводу майбутнього ідеям владних структур.
У часи лібералізації комуно-радянського режиму, яка відбувалася під гаслом
політики лідера СРСР М. Горбачова «За перебудову», розпочався процес перегляду
покарань, котрих зазнали політичні в’язні. У 1988 р. члени колишньої
правозахисної організації Української Гельсінської Групи (УГГ) сформували
Українську Гельсінкську Спілку (УГС) [410, 2]. Саме ця організація стала однією
з активних учасників демократичних перетворень та національно-визвольних
процесів в Україні.
За своїм характером дисидентська діяльність носила чітко окреслений характер
індивідуального протесту проти гігантської державної машини, уособлюваної
партійно-радянським апаратом. У кожного з її противників були свої мотиви та
причини для виявлення своєї незгоди з існуючим політичним режимом та відкритого
протистояння йому. Переважна більшість представників руху дисидентів належала
до інтелігенції – своєрідної соціальної групи, яка в силу своїх суспільних
функцій особливо гостро відчувала вади тоталітарної системи, радянський
суспільно-громадський та культурно-освітній тиск, повсякчасне порушення прав та
свобод особистості.
Для абсолютної більшості радянських громадян, які пройшли всі етапи своєї
соціалізації в умовах «закритого» суспільства, постійної ксенофобної пропаганди
проти різноманітних «ворогів» – внутрішніх і зовнішніх, надмірного бажання
каральних органів «підтримати порядок», а також практики показових розправ з
виявами інакомислення, будь-яка суспільнозначима незгода була повністю
заборонена й найменший привід її жорстко контролювався.
Дисидентський рух, який так і не вдалося повністю нейтралізувати, став
свідченням того, що незаангажовані переважно системою українці поступово
приходили до усвідомлення необхідності суспільних змін. Цей процес став
своєрідним попередником наступного етапу демократизації, запорукою збереження
ідеї державної самостійності України.
У період «застою», крім іншого, значної девальвації зазнала офіційна ідеологія
– марксизм-ленінізм, що відігравав роль і основної підпори домінування
комуністичної партії в усіх сферах життя суспільства. Вона остаточно втратила
вплив на розвиток суспільних процесів. На це активно реагували громадяни, хоча
й не висловлюючись офіційно, відкрито, а більше в низах. У таких умовах
мобілізація мас на базі офіційної ідеології ставала помітною проблемою для
влади.
Дослідження соціального складу середовища інакодумців показало абсолютне
переважання представників творчої інтелігенції, значною була також і частка
технічної інтелігенції, траплялись вихідці з робітничого класу, пенсіонери,
священнослужителі. Характерним моментом є те, що практично не зафіксовано
участі у дисидентському русі представників селянства [340, 281].
Географічно дисидентський рух зосереджувався у двох містах – Києві та Львові.
Значна частина проявів спротиву була пов'язана із Західною Україною, до якої й
притягувався закарпатський дисидентський елемент. Окремі його представники
перебували в постійних зв’язках з галицькою інтелігенцією, що давало можливість
володіти й вчасною, актуальною інформацією, скеровувати організаційну
діяльність у краї в контексті загальноукраїнського русла.
Тому визрівання «протестного духу» в Закарпатській області носило не випадковий
характер, а було, хоч і в менш зрілому вигляді, продиктоване
загальноукраїнським бажанням суспільних змін. Виходячи з того, що закарпатський
неформальний рух зароджувався в обмеженому колі інтелігенції та духовенства,
передусім греко-католицького віросповідання, можна припустити, що його
замкнутість була пов’язана з жорсткими умовами діяльності контролюючих
державних і партійних органів у прикордонному закарпатському краї. Архівні
документи фонду Закарпатського обкому Компартії України чітко ілюструють процес
протистояння тогочасної партійної номенклатури із неформальними організаціями,
що проявився на рубежі 80 – 90-х рр. XX ст.
Незважаючи на це, ті групи чи організації, які почали свою роботу в області,
досить швидко акумулювали навколо себе місцеве населення, і як наслідок цього,
стали стрижнем масовості в боротьбі за подальше державо
- Київ+380960830922