РОЗДІЛ 2
”КИЇВСЬКА СПАДЩИНА” В ПРОЦЕСІ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ КІНЦЯ
ХVI-ХVIІ СТОЛІТТЯ
Кінець ХVI - перша половина ХVIІ ст. є особливо важливим періодом в українській
історії. Поняття ”українське національне відродження” [202; 237; 243; 362], яке
застосовується для його характеристики, є скоріше яскравою метафорою, ніж
науковим терміном. Воно відображає “спосіб розуміння української історії як
безперервного процесу” [291, С. 70] з елементами циклічності. Метафора
народилася не на порожньому місці, а внаслідок порівняння цієї доби з
попередніми ”темними віками” історії України. Ось як описував своє враження від
цих віків Михайло Грушевський: “З погляду книжної продукції України ці
півтретини століття ХІV, ХV і перша половина ХVI віків все ще стеляться перед
очима дослідника такою порожньою, безплідною пустинею, що він збентежено стає,
боячись пускатися в позбавлену всяких орієнтаційних знаків пусту
просторонь…Майже повний брак самостійних літературних творів, і навіть
незвичайно мала, порівнюючи, кількість переробок, компіляцій…” [159, С. 5]
Звичка поділяти історичні періоди на ”плідні” та ”безплідні” ставиться під
сумнів багатьма сучасними вченими. “Історики, - пише І. П. Химка, - шукають
пояснення руху, розвитку, динаміки, еволюції і рушіїв історичних подій. Вони
звичайно ототожнюють свої історії з поняттям прогресу або
телеологією…Українська історіографія групується навколо тем, які надаються до
лінійної інтерпретації …Характерно, що малодослідженим…і водночас непомітним у
сучасній українській історичній свідомості залишається весь трьохсотлітній
період від монгольської навали до кінця ХVI ст…” [350, С. 16] Історія
вивчається людьми, тому і образ цієї історії стає ”антропоморфним” -
динамічним, самосвідомим, самоосмисленим, неодмінно прогресуючим, морально
відповідальним. [139, С. 60-74] Значною мірою правильним є висновок, що
проблема тяглості української історії породжена не стільки об’єктивними
процесами, що відбулися в минулому, скільки є вкоріненою в недоліках
методологічного досліду традиційної історіографії.
Так чи інакше,- епоху, що стала ”доступною” для традиційного наукового досліду,
і яка виявила свою самосвідомість за допомогою цікавих оригінальних текстів,
зазвичай починають з другої половини ХVI ст. ”Національному відродженню”, що
бере відлік з цього часу, були притаманні такі риси як оборона
національно-релігійних прав українського народу в умовах посилення тиску
католицизму за допомогою історії, прагнення ”воскресити” “історичну традицію
про українських великих князів, про колишню державність українську”. [173, С.
16-17]
Крім питання тяглості української історії, не менш важливим для зрозуміння
особливостей історичного контексту доби є питання цивілізаційної ідентичності
України. Знайомий усім хрестоматійний образ України-Русі ХVI-ХVIІ ст., був
сформуваний під дією сукупності чинників. Це, за визначенням Ф. Сисина,
“домінування латинської та польської культури; влада іноземних правителів та
урядів; революція 1648 року…” [403, С. 395] До них додамо ще такі як:
денаціоналізація елітного прошарку на Русі; впливи західної Реформації та
Контрреформації; зародження української богословської ”шкільної” схоластики,
поширення культури бароко; інерція візантинізму, який, за словами Я. Ісаєвича,
модифікувався під впливом латинської культури настільки, що зберігався на
українських землях скоріше як ”ідеологічний прапор”, ніж автентична культурна
реалія [195]; опозиція ”низової”, традиційної, народної та ”латинізованої”
елітної культури; поява нового суспільного стану - козацтва, яке претендувало
на роль ”нової шляхти”; протистояння-культурний обмін християнської України з
мусульманським світом та ін. Щоб охопити всі ці риси та тенденції в одне ціле,
любителі історичних метафор користуються поширеним в сучасній історіографії
поняттям ”Україна - цивілізаційне прикордоння (варіант - ”міст”) між Сходом і
Заходом”, спопуляризоване І. Лисяком-Рудницьким та іншими дослідниками. [236;
165; 370; 208]
”Перше національне відродження” з націотворчої перспективи важливе тим, що
протягом цього періоду окреслюється існування такої ”протоукраїнської”, в
політичному розумінні, ідентичності як ”руський народ”. В його основі, за
визначенням Т. Хинчевської-Геннель, лежали такі елементи, як “прихильність до
рідної мови, орієнтація на історичні традиції та захист руської релігійної
спадщини”. [387, С. 379] Ця ідентичність не довго проіснувала як цілісне явище.
Берестейська унія, Хмельниччина, постпереяславські політичні процеси внесли
істотні корективи у її функціонування.*
[* Свідомо опускаємо, через теоретичну складність та неоднозначність, проблему
диференціації ”руського масиву” Речі Посполитої та ВКЛ на українську та
білоруську культури. - С.С. ] Тож в середині ХІХ ст. діячам ”другого
національного відродження”, ”будителям” Наддніпрянської України та Галичини
довелося нагадувати обом суспільствам, розділеним державними кордонами про те,
що вони складають одну, штучно роз’єднану націю, мають спільне походження,
спільну історію, мову та культурні витоки. [219]
Велику роль у самоусвідомленні руського населення Речі Посполитої відігравала
”давньоруська спадщина”, пам’ять про період Київської Русі. Її символи, такі як
хрещення Русі князем Володимиром, київські Церкви та мощі святих печерських
угодників, православна віра, були основами руської ідентичності у протистоянні
з тиском полонізації та окатоличення. Культивування ”давньоруської спадщини” не
суперечило політичній лояльності українців, які з 1569 рок
- Київ+380960830922