РОЗДІЛ II.
ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ПІСЛЯ РОЗПАДУ
АВСТРО-УГОРЩИНИ
2.1. Українські січові стрільці і Закарпаття.
Під кінець ХVІІІ ст. більшість українських земель потрапило під владу Росії.
Поза російським кордоном залишилися тільки західні землі — Галичина, Буковина
та Закарпаття. Від часу свого виникнення в 1867 р. Австро-Угорська монархія
була справжньою в’язницею для українського населення цих земель. Після її
розпаду виникла сприятлива можливість для створення Соборної Української
держави.
Щоб урятувати монархію від остаточного розпаду, австрійський уряд 16 жовтня
1918 р. в своєму маніфесті проголосив утворення федеративної держави в якій
“кожне плем’я на області, яку воно заселює, творить свій власний державний
організм” [271, с. 134]. Необхідно погодитись із сучасним дослідником М.
Кугутяком у тому, що “цісарський маніфест уже не міг відвернути загибелі” [271,
с. 134]. 18 жовтня Українська парламентарна репрезентація скликала у Львові
Установчі збори (Українську Конституанту), які проголосили себе Українською
Національною Радою з повноваженнями парламенту [19, с. 92 – 93]. 19 жовтня 1918
р. була прийнята “Прокламація”, яка проголошувала ідею самовизначення народів
[19, с. 93 – 94].
Будь-яка монархія, доживаючи свої останні дні, а Австро-Угорська не була
винятком, робить усілякі спроби, щоб утриматися на загарбаних землях. Не
викликало жодних сумнівів, що без зброї не обійтися. Голова галицької делегації
Української Національної Ради доктор К. Левицький дав згоду сотнику
Д.Вітовському взяти владу в Львові у свої руки [54, с. 60 – 61].
Заключна нарада Української Генеральної Команди відбулася 31 жовтня. Її
детально описали автори фундаментальної “Історії українського війська”
Б.Гнатевич та О.Думін: “... Генеральна Команда укладала план захоплення
столиці. Ввечір зібралися в “Народному Домі” втаємничені в змову старшини. До
присутніх промовив сотник Вітовський, указав їм на вагу хвилини, обговорив
вигляди акції і розділив завдання. В декого з присутніх виринав сумнів, чи
перебрати владу вдасться, але сотник Вітовський не допустив до дискусії на цю
тему й заявив, що год. 4 ранку 1 листопада відділи мають приступити до
виконання поставленого їм завдання... Точно в 4 години українські відділи
приступили до акції в місті” [241, с. 469 – 470].
П.Мірчук у своїй книжці “Перший листопад” писав, що “... в 4 години ранку 1
листопада 1918 року почався збройний виступ..., до ранку було занято ратуш,
намісництво, команду площі, головну пошту, австро-угорський банк, залізничні
станції та ще декілька важливих будинків” [70, с. 31]. На львівській ратуші
замайорів український прапор. Австрійський генерал Гуйн передав усі
повноваження Дацикевичеві, а останній — делегації Української Національної
Ради. Однак, це вже була формальність. У повстанні взяло участь не більше 1500
чоловік. Необхідно погодитися з авторами “Історії українського війська”, що
“переворот переведено надзвичайно вміло, і взагалі ціла акція робила вражіння
добре підготовленої, хоч, сказати правду,— це була імпровізація. Та вона
вдалася...” [241, с. 471]. Переможні повстання мали також місце в Коломиї,
Золочеві, Станіславові та інших містах Галичини. Міста на українсько-польському
пограниччі захопили поляки [54, с. 175 - 404].
1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада видала “Прокламацію до
українського населення Львова”. “Волею українського народу, – говорилося в ній,
– утворилася на українських землях бувшої австро-угорської монархії Українська
Держава. Найвищою державною владою Української Держави є Українська Національно
Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичному
місті Львові і на цілій території Української Держави...” [183]. Того ж дня
була видана відозва Української Національної Ради до всього українського народу
[183].
Незважаючи на порівняно мирний перехід влади в Галичині до рук Української
Національної Ради, незабаром мали місце ряд сутичок з польськими військами.
“Українських військ було замало, – писала Н.Полонська-Василенко, – і тому 6
листопада О.Назарук та М.Шухевич прибули до Києва просити у Гетьмана допомоги”
[334, с. 510]. 9 листопада Українська Національна Рада оголосила про створення
Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) на чолі з головою Секретаріату
К.Левицьким. На думку вже названої Н.Полонської-Василенко, “замість єдиної
Української Держави з’явилися дві, і на цьому багато втратили обидві частини”
[334; 209, с. 155-164]. До цього необхідно додати, що таке рішення Української
Національної Ради пояснювалось складністю міжнародної обстановки і внутрішніми
суперечностями між гетьманом П.Скоропадським і В. Винниченком, який готував
проти гетьмана повстання.
13 листопада 1918 р. Українська Національна Рада схвалила Тимчасовий Основний
Закон про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорської
монархії, який являв собою тимчасову конституцію [19, с. 96]. Немаловажне
значення мало прийняття Тимчасового Закону про адміністрацію
Західно-Української Народної Республіки [17, с. 116].
1 грудня 1928 р. було підписано попередній договір між ЗУНР і УНР у Фастові. В
ньому було чітко заявлено, що “Західно-Українська Народна Республіка... має
тверді наміри злитися найближчим часом в одну велику державу з Українською
Народною Республікою, тобто виражає намір перестати існувати у вигляді окремої
держави, а замість того ввійти зі своєю територією в Українську Народну
Республіку” [183]. Новостворена держава займала біля 70 тис. км кв і
зосереджувала 6 млн. населення [271, с. 139].
Перший уряд
- Київ+380960830922