РОЗДІЛ 2
Розвиток народної освіти на Півдні України
2.1. Стан початкової освіти у дореформений період
Для висвітлення питання розвитку початкової освіти у період з 1861 до 1917
років вважаємо за доцільне розглянути передумови її становлення у дореформений
період, час, у якому було закладено підґрунтя народної школи.
У кінці ХVIII – на початку ХІХ ст. на Півдні України активно йшов процес
колонізації краю, виникали нові міста (Херсон, Миколаїв, Одеса), містечка, села
та хутори, в яких селилися переселенці з Росії, північних районів України,
Сербії, Австрії, Румунії тощо. Потужна міграція створювала умови для розвитку
промисловості, сільського господарства. На території колишнього „Дикого поля”,
яке до того населяли лише татари та запорозькі козаки, почали відбуватися
значні соціально-політичні зміни.
Прикордонна частина Російської держави була надзвичайно родючою, це дозволяло
розвивати тваринництво, землеробство. Завдяки близькості моря почала інтенсивно
розвиватися торгівля. Це приваблювало людей для поселення на цих землях. Тільки
з 1800 по 1863 рік на території Південної України поселилося близько 2,6 млн.
людей. Разом з тим, за утричі довший період – ХVII–XVIII століття у південні
степи переселилися близько 3,3 млн. осіб. Таврійська, Херсонська і
Катеринославська губернії мали найвищі показники приросту населення [1].
Основна частина населення була неписьменною, а різні сфери економічної
діяльності вимагали освічених людей, потреба в яких значно зросла на початку
ХІХ ст., тому на території Південної України – Новоросії, а з ХІХ ст. у
Херсонській (до 1803 р. – Миколаївській) губернії вже на початку ХІХ ст. почала
створюватися мережа парафіяльних шкіл, яка поступово зростала. Але початкових
закладів освіти було надзвичайно мало, навчання в них велося примітивно, на
низькому методичному рівні.
Наповнюваність шкіл учнями, як і самих шкіл, була незначною. Приватні вчителі
навчали дітей заможних людей, а з дітьми різночинців, купців і ремісників
переважно займалися священнослужителі та різні грамотії. Переважна частина
бідного люду була неписьменною. Першою початковою школою було приватне училище
у м. Одесі, засноване 1 грудня 1800 року колезьким асесором Врето, яке
проіснувало три роки. Кількість учнів становила від 40 до 70 [2].
З приходом до влади у 1801 р. Олександра І, який був прихильником широкої
освіти народу, ситуація дещо змінилася на краще. Уже в 1802 р. молодий
імператор створив „Міністерство народної освіти та поширення наук”, яке повинно
було завідувати всіма навчальними закладами імперії, а в 1803 р. виникло
Головне управління училищ і були введені особливі правила, згідно з якими
школи, створені при Катерині ІІ, почали отримувати поступовий та послідовний
розвиток [3].
У 1804 р. в результаті роботи негласного комітету, створеного Олександром І,
з’явився Шкільний Статут, який розглядав систему шкіл як єдину загальнонародну,
яка мала чотири складники: університети, гімназії, повітові й парафіяльні
училища. Статут забезпечував наступність освіти. Основу системи складали
парафіяльні училища (один рік навчання), які повинні були розповсюджувати
знання „серед людей найнижчих станів” [4]. Незважаючи на те, що сучасники
розглядали статут 1804 р. як прогресивний документ, зазначимо, що він був
простою декларацією. Основною перешкодою для його реалізації було існування
кріпосного права. Цієї ж думки притримувалися колишній вихователь Олександра І
Лагарп і особистий радник царя М.М. Сперанський [5]. На думку автора „Истории
русской педагогики” (1915 р.) П.Ф. Каптерева „Статут навчальних установ,
підвідомчих університетам” носив консервативний характер і вніс у шкільну
освіту „сірість, похмурість, холодний день, майже темряву” [6].
Для реалізації освітніх планів потрібні були кошти, яких уряд не виділяв, тому
парафіяльні школи повинні були утримуватися за рахунок місцевих бюджетів. На
місцях школи ввірялися священикам і почесним мешканцям у державних поселеннях,
або поміщикам – у поміщицьких володіннях. Святіший Синод розпорядженням від 8
березня 1803 року на основі царського указу доручав церковно- і
священнослужителям викладання навчальних предметів у парафіяльних школах [7].
Духовенство, яке „хоч і з гріхом пополам, вчителювало у парафіях, підтримувало
слабке світло освіти у народних масах, не даючи йому згаснути” [8]. Навчання
почало носити яскраво виражений релігійний характер. Основними підручниками
були переважно книги священного писання або духовного змісту.
„Олександрівська” парафіяльна школа була однорічною, в якій навчали читанню,
письму, основам закону Божого і моралі, основам арифметики та читали книжку
„Короткі настанови про сільське домогосподарство, явища природи, будову
людського тіла і взагалі про способи збереження здоров’я” [9].
Починаючи з 1812 р. ставлення царського уряду до освіти народу різко змінилося.
Для посилення контролю над школою у 1817 році було створено Міністерства
духовних справ і народної освіти [10]. Для реалізації планів уряду був
розроблений статут (1824 р.), за яким освіта пристосовувалась до потреб кожного
стану, головна увага приділялася російській мові та релігійному вихованню [11].
Принцип „однотипності, на який повинно спиратися як виховання, так навчання”,
опирався на царський рескрипт від 14 травня 1826 року [12]. Початкові школи
ставали переважно селянськими.
Посилення центрального керівництва справами освіти вимагало створення
ефективних адміністративних органів управління навчальними закладами на місцях.
Тому 25 червня 1825 року згідно з „Положенням про навчальні округи” було
створено три навчальні округи – Київський, Одеський
- Київ+380960830922