РОЗДІЛ 2. АГРАРНІ ВІДНОСИНИ У ВОЛИНСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ НАПЕРЕДОДНІ СКАСУВАННЯ
КРІПОСНОГО ПРАВА
(друга половина 50-х – початок 60-х років ХІХ ст.)
Проведення селянської реформи 1861 р. та її вплив на рівень розвитку аграрного
сектору і соціально-економічне становища сільського населення Волинської
губернії у 1861 – 1906 рр. неможливе без визначення політичних процесів у
губернії, без аналізу державної політики у регіоні стосовно основних категорій
жителів села та стану справ у господарстві напередодні глобальних змін 1860-х
рр.
Саме державна політика, у великій мірі, визначає рівень розвитку економіки.
Тому у цьому розділі ми спробуємо поєднати основні напрямки урядових дій з
внутрішньополітичною ситуацією в губернії та визначити, якими були стосунки між
російською владою, польськими поміщиками та українськими селянами-кріпаками, у
якому саме стані знаходилося сільське господарство та якими були умови життя
основних категорій сільського населення – поміщицьких та державних селян,
орендарів поміщицьких угідь – чиншовиків і вільних людей та поміщиків.
2.1. Характер стосунків між владою, поміщиками та селянами.
До 1793 р. майбутня Волинська губернія перебували у складі Речі Посполитої.
Початок її створенню поклали події 1792 р., коли російські війська зайняли
воєводства Київське, Брацлавське, Подільське і Волинське [190, с. 231]. Після
другого поділу Польщі за царським маніфестом 27 березня 1793 р. територія
Правобережної України відійшла до Російської імперії і на її частині було
створено Ізяславське намісництво (від м. Заславль) на чолі з губернатором
генерал-майором В.Шереметьєвим. Керівництво здійснювалося за польськими
законами, але робилися приготування до перебудови на російський лад [190, с.
231-232].
Всю історію регіону періоду кінця ХVІІІ – до скасування кріпосного права 1861
р. слід розглядати під кутом постійної боротьби як царського уряду з польським
дворянством, яке намагалося добитися відновлення незалежності, так і поміщиків
з селянством: перші намагалися одночасно отримувати прибутки від їх
експлуатації та залучити до участі у національно-визвольних рухах. Причому саме
на українських селян намагалися спертися обидві сторони, протиставляючи цю силу
своїм противникам.
Ще до початку польського повстання 1794 р. під проводом Т.Косцюшко [202, с.
337] місцеві поміщики обіцяли кріпакам, за умов активної підтримки, отримання
привілеїв та скасування платежів на декілька років. Хоча дворяни у м. Дубно,
яке залишалося під владою Речі Посполитої, прийняли рішення про активну
боротьбу під керівництвом Дзялинського, але поширити виступ на Ізяславське
намісництво не вдалося. Після включення цих земель до складу Росії учасники
поплатилися засланням та втратою маєтків, які були роздані російським дворянам
[190, с. 232]. Фактично так вперше було зроблено спробу посилити свій вплив в
регіоні через впровадження російського землеволодіння.
У 1795 р. відбувся третій поділ Речі Посполитої, за яким було приєднано Західну
Волинь. Це призвело у червні 1796 р. до перейменування Ізяславського
намісництва у Волинське. 5 липня цього ж року місто Зв’ягель, спеціально
придбаний у графині Зубової [205, с. 143], перейменовувався у
Новоград-Волинський та призначався губернським містом, про що робилися
відповідні розпорядження місцевою владою 14 серпня [25, арк. 2]. Але за
відсутністю приміщень тимчасовим центром регіону став Житомир. Вже 6 серпня
генерал-губернатор Т.Тутолмін відкрив тут Волинське намісництво. Було
запроваджено російське законодавство (дія Литовських статутів припинялася) та
призначено російських чиновників.
Царським указом від 30 листопада 1796 р. намісництва ліквідовувалися й замість
них 9 вересня 1797 р. утворено три нові адміністративно-територіальні одиниці –
Волинську, Подільську та Київську губернії, які разом становили
Південно-Західний край на чолі з генерал-губернатором. Волинська губернія
складалася з 12 повітів: Володимир-Волинського, Дубнівського, Житомирського,
Заславського, Ковельського, Кременецького, Луцького, Новоград-Волинського,
Овруцького, Острозького, Рівненського та Старокостянтинівського. Остаточно
центром регіону з 24 серпня 1804 р. стало місто Житомир. Так було завершено
формування території даної територіальної одиниці, при цьому управління нею
відбувалося за таким же порядком, як і в 44 інших Російської імперії [179, с.
1].
Що ж до внутрішньополітичної ситуації в регіоні, то Катерина ІІ, як зазначалося
раніше, проводила планомірну політику зменшення впливу поляків. Ситуація
змінилася за правління Павла І (1796 – 1801), який діяв обережніше: почали
повертатися з заслання поляки, засуджені за участь у повстанні 1794 р. Їм
повертали відібрані маєтки, з яких виводилися росіяни у центральні губернії, та
була відновлена дія Литовського Статуту [190, с. 245]. Цим самим влада
намагалася зняти напругу у стосунках з дворянами.
За Олександра І (1801 – 1825), близьким другом якого був відомий польський
політичний діяч А.Чарторийський, було повністю відновлено дію старих актів з
сеймиками для виборів суддів і різних чиновників. Місцева адміністрація
формувалася з місцевого дворянства та у діловодстві використовувалася польська
мова. Почала розвиватися і освіта, чому сприяло відкриття Кременецької
гімназії*
[* Кременецька гімназія – заснована 10 жовтня 1805 р., перетворена у ліцей в
1809 р. Центр польської освіти на Волині. Проводилося виховання польської
молоді в патріотичному дусі. Був закритий у 1832 р. після поразки польського
повстання 1830 – 1831 рр. [190, с. 255].] [190, с. 255]. Із зміцненням впливу
польського двор
- Київ+380960830922