РОЗДІЛ 2
Поновлення радянської політичної системи на західноукраїнських землях
2.1. Насадження партійних і громадських інституцій більшовицького взірця
Стержнем політичної системи в СРСР була однопартійність. ВКП(б) та її філіал в
Україні– КП(б)У була єдиною управлінською структурою, яка мала реальну владу.
Всі інші структури, в тому числі й Ради, виступали прикриттям всевладдя
керівної партії. В практичній діяльності партійних структур у центрі і на
місцях демократичні засади фактично були зведені нанівець. У центральному
комітеті виросла роль постійно діючого органу – політбюро, а точніше сказати,
невеличкої групи членів політбюро і секретарів ЦК. У повоєнні роки ще більш
гіпертрофованих розмірів набув вплив секретаря ЦК Й.Сталіна. При обговоренні
питань у політбюро йому належало вирішальне слово, він часто формулював і
диктував тексти рішень, а роль інших членів політбюро зводилася до схвалення
цих рішень. Дуже часто питання, які виносилися на обговорення політбюро,
вирішувалися простим опитуванням. Такий метод був засвоєний республіканськими і
місцевими партійними комітетами. Думка першої особи в цих органах була
вирішальною.
Місцеві партійні комітети прагнули наслідувати стиль роботи ЦК і навіть питання
на своїх засіданнях ставили однотипні або ідентичні. Роль виборних партійних
органів знижувалась, зате зросла роль партапарату, що призначався. Посилювалися
бюрократичні методи керівництва. Централізм пронизував усі основи суспільства,
висунув на перший план вольові методи керівництва. Партія в особі її
центрального комітету, і перш за все політбюро, в особі апарату
республіканських і місцевих партійних органів взяла на себе керівництво всім
життям. Саме таку практику керівництва було привнесено в західноукраїнські
землі. Уже восени 1943 р. за вказівкою політбюро ВКП(б), ЦК КП(б)У сформував
організаційні групи обкомів партії західних областей України. До них увійшли
перш за все партійці, які до війни працювали в цих областях. Волинську групу
очолив І.Профатілов, Дрогобицьку – С.Олексенко, Львівську– І.Грушецький,
Рівненську – В.Бегма, Станіславську – М.Слонь, Тернопільську – І.Компанець,
Чернівецьку – І.Зеленюк [77, с. 402] [10 Возз’єднання західноукраїнських земель
з Радянською Україною / [відп. ред. Ю.Ю. Сливка]. – К. : Наукова думка, 1989. –
482 с.].
Оперативні групи партійних працівників прибували в західний регіон України
услід за наступаючими частинами Червоної армії. Вже в квітні 1944 р. відновили
діяльність Волинський, Рівненський, Тернопільський і Чернівецький обкоми, а в
серпні – Львівський, Дрогобицький та Станіславський. Обкоми КП(б)У взялися за
створення міських і районних партійних комітетів. На кінець серпня 1944 р. в
західних областях України із 220 райкомів та 19 міськкомів КП(б)У, що діяли до
війни, відновили роботу 180 райкомів та 15 міськкомів. Незабаром було
відновлено всю мережу партійних органів: 7 обкомів, 18 міськкомів, 7 міських та
206 сільських райкомів КП(б)У [78, арк. 98] [11 Центральний державний архів
громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України), ф. 1 (Центральний Комітет
Компартії України), оп. 18, спр. 295.], які приступили до створення низових
парторганізацій.
Після вигнання із Закарпаття німецько-угорських військ у місті Мукачеві 19
листопада 1944 р. була скликана перша партійна конференція, на якій створено
Компартію Закарпатської України [79, арк. 7] [12 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 75,
спр. 27.]. Вона в липні 1945 р. нараховувала 4590 членів і кандидатів у члени
партії [80, с. 3] [13 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 75, спр. 27.]. Та незабаром
Компартія Закарпатської України стала звичайною обласною організацією.
Партійні структури в західних областях України, як і в інших регіонах СРСР,
брали на себе не лише партійні, але й державні функції. До їхньої компетенції
належало регулювання діяльності абсолютно всіх інституцій. Радянські органи,
залишаючись у підпорядкованому становищі, займалися лише реалізацією вказівок
партійних комітетів. Ради не стали справжнім виразником народної влади.
Слід зазначити, що саме обкоми, міськкоми і райкоми партії стали політичними
центрами, в яких зосереджувалися основні важелі влади. Їх влада над
суспільством базувалася на мережі підзвітних партійних організацій промислових
підприємств і установ та номенклатурі – посадовцях, призначення і звільнення
яких становило компетенцію партійних органів.
За рішеннями ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У до 1 січня 1946 р. в західні області України
на постійну роботу було направлено понад 25 тис. членів та кандидатів у члени
партії. Кількість партійців зростала також завдяки комуністам демобілізованих з
армії, колишніх партизанів та підпільників й новому прийому в партію. У січні
1946 р. в регіоні діяли 2086 парторганізацій, які об’єднували 28450 комуністів.
Характерно, що більше 53% комуністів західних областей України були росіянами
та ще 30% представниками інших народів СРСР [81, с. 41] [14 Євсейчик І.
Відновлення і зміцнення парторганізацій західних областей України в 1944–1945
рр. / Іван Євсейчик // Український історичний журнал. – 1974. – № 2. – С.
39-44.]. На початку 1947 р. в західних областях України уже було 4 тис.
партійних організацій і вони об’єднували понад 60 тис. членів партії, а в 1953
р. їх кількість зросла до 8 тис. і до них входило понад 85 тис. осіб [82, с.
332] [15 Історія України / [ред. В.А. Смолій]. – К. : Альтернативи, 1997. – 422
с.].
Отже, загальна цифра членів партії в західних областях зросла, що, втім,
становило крихітну частину кількості всього населення. До того ж, більшість тих
членів партії були прибульцями зі сходу. На селі комуністів було вкрай
небагато. Таким чином, хоч
- Київ+380960830922