РОЗДІЛ 2
ПРИЧИНИ ПОЯВИ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕМІГРАЦІЇ ТА ОСОБЛИВОСТІ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ
2.1. Причини виникнення української політичної еміграції у 20-х рр. ХХ ст.
Перша світова війна кардинально змінила хід історичних подій, стала відправною точкою масового розгортання українського національного руху. Як зазначає Я. Грицак, - "Війна загострила українське питання, розбивши його попередню ізоляцію та впровадивши в ширший український контекст"125. Необхідно додати - не тільки в український, а й європейський контекст.
Уперше за кордоном українці заявили про себе й свої політичні амбіції створенням в еміграції Союзу Визволення України, що зорганізувався 14 серпня 1914 року у Львові, а з вересня 1914 до 1918 року діяв у Відні126. Керівне ядро Союзу визволення України складалося з лідерів РУП, УСДРП, "Спілки", які в роки столипінської реакції емігрували з підросійської України (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський). Головна мета організації - побудова самостійної Української держави, внаслідок поразки Росії у війні. Відповідна робота велася як в середині (на материковій Україні), так і в еміграції. Все це загалом підготувало революційний вибух 1917-1923 рр., стало своєрідним підґрунтям для ширення ідеї України як незалежної держави.
Феномен постання України у 1917 році став, безсумнівно, могутнім поштовхом для українства у всьому світі. Від імені новопосталої української держави міністр освіти І. Стешенко 14 жовтня 1917 року звертався до "Українців поза межами України сущих": "Єднанням та спільними силами добуваймо кращу долю всьому нашому народові, де б він не жив, чи на землі своїх предків, нашій і вашій Україні, чи на далекій чужій землі"127. Це був перший заклик до єднання українців від імені української держави. Тим самим було засвідчено політико-інституціональні можливості української нації, а не тільки етнокультурний рівень представленості у середовищі стало утрадиційнених спільнот. Відтоді існує Україна "як модерна політична нація. На цьому фундаменті з того часу розвивається все дальше українське життя"128.
Упродовж Української революції у творенні ідеологічних засад українського національно-визвольного руху та практично-дієвого його втілення в організаційно-політичних формах були задіяні значні сили колишніх державних службовців обох імперій і зовсім неознайомлених з державотворчою роботою "новачків". Саме їм довелося вести пошук оптимальних форм організації правління, задоволення суспільних потреб та гармонізації міжпартійних політичних стосунків. У процесі розгортання революції українці активно включилися у формування Центральної Ради і її органів, пізніше інші політичні сили підхопили владу і намагалися, в умовах протистояння з зовнішніми чинниками, продовжити творення Української Держави на чолі з гетьманом Скоропадським. Паралельно з існуванням Української Держави більшовики розпочали творення держави рад - УСРР, що в подальшому стала історичним фактом та була активно підтримана частиною українських політичних еліт. Українську Державу змінила УНР на чолі з Директорією, а на західно-українських землях внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії 1 листопада 1918 р. проголошено ЗУНР і задекларовано необхідність об'єднання всіх українських земель в одну державу. Зміна форм правління і політичних сил, що приходили до влади, не привели до замирення в країні й налагодження розмірено-усталеного ритму життя. У протистоянні військовому, політико-ідеологічному та інституціональному на Наддніпрянській Україні перемогли більшовики, а західно-українські землі після деяких перемовин європейських політиків опинилися під владою Польщі, Румунії та ЧСР.
По-різному склалася доля української державно-політичної еліти, котра активно заявила про себе в роки Української революції. Революційний злам кардинально змінив хід історії, поклавши відповідальність за державотворчу роботу на певне коло лідерів інтелектуалів і виконавців, випробовуючи їх організаційні, інституційно-творчі здібності, здатність особи до вчинку й відповідальності за нього. У той час вибір декількох осіб часто був визначальним для цілої спільноти. Революційна дійсність покликала до активного життя багатьох людей із різних сфер та з неоднаковим рівнем національно-державного самоусвідомлення. Ще менш національно визначалася переважна більшість українського селянства, робітництва та міщан.
Саме в буремно-тривожні 1917-1918 роки українці з усією гостротою вперше відчули та почали масово ідентифікувати себе українцями. Яскраво змальовує цей процес у своїх спогадах Юрко Тютюнник129.
У ході революції значно прискорився процес національної самоідентифікації як інтелігенції, так і всіх інших верств українського суспільства. Українська держава стала фактором політичного, культурного та громадянського життя і складовою національної ідеї українців. І в подальшому це виявилося тим чинником перемоги Української революції, який не змогли вже затерти ні військові успіхи більшовиків, ні вихід в еміграцію значної кількості провідних політиків, ні терор щодо українців в межах УСРР. Цей фактор змушені були брати до уваги всі наступні діячі новопосталої держави СРСР. Усі провідні діячі УНР, УД і ЗУНР були людьми свого часу. Частина з них ще до революції діяла в українському національно-свідомісному просторі, проте переважна більшість були службовцями Російської чи Австро-Угорської держав, а, відтак, втягнуті у суспільно-культурні зв'язки цих державних утворень. Частина з них відчували свою відповідальність перед попередніми зобов'язаннями і звичніше себе почувала в тих, традиційно усталених способах діяння та політичного вибору. За нашими підрахунками загалом від травня 1917 року до 1926 року - вбивства С. Петлюри, в УНР за часів Центральної Ради, УД, УНР в період Директорії на території України та в еміграційному уряді перші посади (голови урядів, генеральні секретарі та міністри, дипломати, військові керівники) обіймали близько 200 осіб. (Див.: Додаток А). Кількісний склад УЦ
- Київ+380960830922