РОЗДІЛ 2. Запровадження німецького окупаційного режиму у Києві
2.1. Зміни в повсякденному житті киян з початком війни
Для того, щоб проаналізувати життя та побут киян в дні окупації, зрозуміти
алгоритм формування стратегій виживання у складних умовах тієї доби, слід в
загальних рисах охарактеризувати ситуацію в Києві напередодні німецької
окупації. Не розглядаючи всього широкого кола питань, пов’язаних з
повсякденними проблемами городян, сконцентруємось на тих, що були визначальними
для мешканців столиці України напередодні та в дні окупації (можливості
забезпечення потреб городян у їжі, підтримані здоров’я), та становище у
відповідних галузях життєдіяльності міста з приходом окупантів (житловий фонд,
комунальне господарство, торгівельна мережа, транспорт). Для відтворення
повноцінної картини життя киян у зазначений період важливим є аналіз сприйняття
городянами приходу німців і встановлюваного ними «нового порядку», настроїв та
поведінки людей.
Київ був одним з найбільших (після Москви і Ленінграда) за чисельністю
населення містом Радянського Союзу. За переписом населення 1939 р. (див.
додаток А) в ньому мешкало 846,7 тис. жителів, до 1941 р. населення міста
збільшилося на 9 % і становило 930 тис. осіб. Проте з початком війни значна
частина киян була мобілізована до лав Червоної армії, чи евакуйована з міста.
Процес евакуація в Києві розпочався 3 липня 1941 р. З того часу і до початку
окупації було вивезено чи виїхало самотужки 335 тис осіб [279, с. 144].
Переважно організовано вивезли кваліфікованих працівників, яких планувалося
залучити до роботи евакуйованих на Урал та в Середню Азію промислових
підприємств, забезпечуючи випуск важливої для фронту продукції. У ті ж регіони
евакуювалися й освітні, наукові, мистецькі заклади та установи, інші
організації разом з персоналом. Представники офіційної влади переконували
людей, що їх вивозять всього на кілька тижнів, пропонували брати з собою
небагато речей [18, арк.13].
Пріоритетом евакуації стало вивезення матеріальних цінностей, техніки,
обладнання, в той час як люди залишалися на другому плані. Про це свідчать
процес створення евакуаційних органів. 24 червня 1941 р. постановою ЦК ВКП(б)
та РНК СРСР була створена Рада з евакуації, через два дні – 26 червня
–організована республіканська комісія з евакуації 1941 р., на які покладалося
виконання постанови ВКП(б) та РНК СРСР «Про порядок вивезення й розміщення
людських контингентів і цінного майна». При цьому Управління з евакуації
населення з прифронтових районів утворилося лише 26 вересня 1941 р., коли Київ
вже був захоплений завойовниками [195, с.267, 279].
Тільки «вершки» радянського суспільства змогли вчасно вивезти свої сім’ї і
майно. Номенклатура, працівники НКДБ та деякі інші привілейовані категорії
населення «вантажили на машини свої сім’ї разом з трюмо, шафами, піаніно» [436,
1941, 4 липн.] та іншим майном. В той час, коли звичайні міські мешканці з
маленькими клуночками намагалися потрапити до загальних вагонів, набивалися у
вантажні машини, урядові та партійні функціонери, кидаючи свої посади, подекуди
самовільно відходили у глибокий тил, не забуваючи прихопити найцінніше. Отже, у
Києві залишилися ті, хто не зміг евакуюватися з різних причини, або ж не бажав
залишати місто.
Окупація позначила в житті пересічних киян новий етап, який мав здебільшого
негативний вплив на все подальше існування. Городяни втратили роботу, деякі –
житло та майно. У багатьох з них родичі виїхали чи перебували в лавах Червоної
армії. Порушився звичний ритм життя, кардинально змінилося буття киян. Кожен
визначав для себе позицію, яку він займе за «нової влади», та вибудовував
згідно неї модель поведінки у складних умовах. Як і за радянських часів, були
ті, хто зміг пристосуватися до вимог та настанов окупаційної влади,
влаштуватися на роботу, інші шукали шляхи виживання і в той самий час
намагалися дотримуватися своїх переконань.
Залишаючи Київ, більшовики сумлінно виконували спеціальну директиву Раднаркому
СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р., в якій наголошувалося на необхідності
при вимушеному відході радянських військ вивозити все цінне майно, а за
неможливості евакуації – знищувати його. З цього приводу показовою була
телеграма ДКО на адресу першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова 10 липня 1941 р.,
в якій, окрім іншого, зазначалося, що «при відході військ у районі 70-верстної
смуги від фронту… що неможливо вивезти – знищити; останнє не стосується
продовольства, птиці, дрібної худоби, необхідних для населення, що
залишається... Водогін не підривати. Електростанції та заводи не висаджувати в
повітря, але зняти з обладнання всі необхідні цінні частини, верстати тощо.
Після виведення наших частин на лівий берег Дніпра, всі мости підірвати» [267,
с.62, 63]. Проте на місцях ця директива набула певного спотворення і
відступаючі радянські війська руйнували передусім найбільш важливі стратегічні
об’єкти, до яких потрапили, в першу чергу, мости, електростанції, водогони, а
також запаси продовольства, що вже незабаром негативно позначилося на житті
людей.
15–17 вересня 1941 р. Київ опинився під загрозою захоплення німцями, тому вже
18 вересня червоноармійці висадили в повітря чотири мости через Дніпро [123,
с.138]. Місто фактично втратило зв’язок з Лівобережжям, Дарницею і дістатись
туди можна було лише скориставшись послугами човнярів, які, звичайно, не могли
перевезти всіх бажаючих й вимагали за свої послуги платню до 15 крб [436, 1941,
28 сентяб.].
З київських електростанцій основні механізми вивезли; інше устаткування
електричних підприємств зіпсували або
- Київ+380960830922