РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИКА НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЙНОЇ ТА МІСЦЕВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ АДМІНІСТРАЦІЙ В СФЕРІ
СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН
Зміст соціальної політики німецької окупаційної влади полягає в відношенні
окупаційної адміністрації до певних соціальних категорій та створення
необхідних соціальних умов для життєдіяльності українського населення. В
останньому випадку велику роль зіграло українське самоуправління, Всупереч
вказівкам нацистських ватажків про відношення до місцевого населення окупованих
земель як до осіб нижчої раси, українські сили намагалися, по можливості,
створити систему соціального захисту населення, яка частково вписувалася в
нацистську політику ,,соціального маневрування”.
До сфери соціальних відносин нами включена політика німецької влади до
радянських військовополонених та робітників, яких направляли на роботи до
Німеччини, як окремих соціальних категорій.
Але спочатку розглянемо, що собою представляла нова влада, як німецька, так і
українська. Зупинимось також на структурі каральних органів, які мали
безпосереднє відношення до соціальної політики.
Окуповані області України були поділені на дві частини: зону цивільного та
військового управління. Перша у політично-адміністративному відношенні
підпорядковувалася імперському міністерству у справах окупованих східних
областей, на чолі з А.Розенбергом, яке офіційно почало діяти з 17 липня 1941
року. Друга, за винятком економічного управління, підлягала Головному
командуванню сухопутних військ вермахту. Вона складалася з району бойових дій,
оперативного тилового району та тилового району груп армій. З пересуванням
фронту на схід відповідно зміщувалися і кордони зони військового управління.
Більша частина українських земель ввійшла в рейхскомісаріат „Україна”,
створений 20 серпня 1941 року, який був поділений на шість генеральних
областей. Серед них генеральна область „Київ” охоплювала найбільшу територію
рейхскомісаріату – 71 790.10 кв. км, на якій проживало 4 455 927 чоловік,
станом на 1 січня 1943р. [89 ЦДАВО України. – Ф. КМФ-8. – Оп. 1. – Спр. 182. –
Арк. 39.].
За новим адміністративним розподілом ця генеральна область поділялася на 25
округів (гебітів), на чолі з німецьким гебітскомісаром. У свою чергу, вони
поділялися на 98 районів, якими керував український районний голова, що залежав
від гебітскомісара та місцевої районної комендатури. Окремо стояв Київ – місто
окружного підпорядкування, на чолі з штатдскомісаром.
Повністю область перейшла в відомство цивільної окупаційної адміністрації 1
вересня 1942 року. За докладом військово-адміністративного відділу в цьому
окрузі на той час було повністю вирішене єврейське питання [90 ЦДАВО України. –
Ф. КМФ-8. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 208.].
До переходу під цивільне управління більшість районів Полтавської області
знаходились в військовій зоні, під владою польової комендатури. На політику
окупаційної влади в цей період впливало те, що в Полтаві знаходився штаб групи
армій „Південь”, штаби 6-ї, а потім 8-ї армій. З Рівного сюди переїхав „Штаб
збройних сил України”. Сюди ж на початку 1942 року прибули для розчистки тилу
від радянського підпілля та партизанів із Берліна розвідувальна група
„Цеппелін”, а згодом каральні загони дивізії СС „Мертва голова”. В Полтаві були
влаштовані шість шкіл шпигунів і диверсантів, які теж приймали участь в
боротьбі проти партизанського та підпільного руху [91 Жук В.Н. Маловідомі
сторінки про антифашистське підпілля в роки Великої Вітчизняної війни на
Полтавщині // Історична пам’ять. Науковий збірник. – Полтава: АСМІ. – 2000. –
№1-2. – С. 55.]. У Кременчуку діяли частини основного та запасний поліцейські
полки групи армій „Південь”. Така велика кількість каральних органів та вищого
військового керівництва зумовлювало часті рейди пошуку партизанів та
підпільників, і при непокорі або саботажу населення проводились масові каральні
заходи.
Адміністративне та господарське керівництво на Україні в зоні цивільної
адміністрації забезпечували безпосередньо німецькі обласні та окружні комісари.
В обласних центрах створювались обласні генералкомісаріати, при кожній з яких
організовувалися спеціальні комісії (земельна, шляхова, фінансова тощо) та
інспектури (з народної освіти, охорони здоров’я та ін.). Обласного місцевого
самоврядування, що створювалось з представників місцевої громадськості, не
існувало, і тому всі питання, які доводилося вирішувати обласним комісіям,
вирішувалися з посиланням на німецького генералкомісара. Київську генеральну
область очолювали генеральні комісари СА – бригаденфюрер І.Ф.Квітцрау, а з
весни 1942 та до 1944 року – Магунія [92 Книга Скорботи. Місто-герой Київ.
Редакційна колегія: голова О.С.Яковенко, заступники голови О.П.Биструшкін,
П.П.Панченко, відповідальний секретар Г.Є.Ясев. – К.: Книга Пам’яті України,
2003. – С. 25.].
Серед обов’язків обласного генералкомісару, на першому плані стояли поліцейські
заходи та завдання по використанню економіки області для забезпечення
гітлерівської армії та німецької військової промисловості, охорона важливих
військових та продовольчих запасів, нагляд за цивільним населенням та
використання його для військових потреб, а також ліквідація наслідків
радянського управління.
Окружні комісари (гебітскомісари) мали в своєму апараті сільськогосподарського
керівника району, уповноваженого по використанню робочої сили, технічного
спеціаліста та інших службовців комісаріату. Вони мали повну владу над округом
та його жителями. Наприклад, гебітскомісар Лубенського округу, „щоб поліпшити
вигляд населеного пункту, наказав знести житлові будинки, в яких мешкало 50
ро
- Київ+380960830922