РОЗДІЛ 2
СТАНОВИЩЕ ІНОЗЕМНИХ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ ТА ІНТЕРНОВАНИХ ПЕРІОДУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
В УКРАЇНСЬКІЙ РСР
2.1. Табірний режим та охорона контингенту
Новітня традиція військового полону основним місцем утримання бранців визначила різноманітні за типами та функціональним призначенням табори. Вже Гаазька (1907 р.) "Конвенція про закони і звичаї війни на суходолі" передбачала основні засади і режим такого утримання. У ст. V додатків до документу читаємо: "Військовополонені можуть бути піддані утриманню у місті, фортеці, таборі, чи якому-небудь іншому місці, з обов'язком не віддалятися за визначені певні кордони; але власне ув'язнення може бути застосовано до них лише як необхідний захід безпеки та виключно поки існують обставини, що його викликали" [139, т. 3, с.43]. Водночас у текcті конвенції були чітко виписані обов'язки військовополонених і режимні санкції за їх порушення. Зокрема у ст. VII йшлося про те, що, військовополонені мають підкорятися законам, статутам і розпорядженням держави, яка їх утримує, а будь-яка непокора бранців є підставою для застосування до них "суворих заходів" дисциплінарного характеру [139, т.3, с.44]. Женевська конвенція 1929 р. детальніше визначала загальні засади режиму та умови утримання бранців війни у таборах: внутрішній табірний режим, дисциплінарні стягнення щодо військовополонених, їх судове переслідування [134, с. 1009, 1015-1017].
Загальновідомо, що Радянський Союз у 20-х - 30-х рр. ХХ століття так і не приєднався до жодної з міжнародних конвенцій щодо військовополонених. Як наслідок, відповідної внутрішньої нормативної бази, зокрема й щодо організації табірного режиму для військовополонених та їх охорони створено не було, а діюче з 1931 р. "Положення про військовополонених" не врегульовувало (та й за своїм статусом не могло врегульовувати) цих специфічних питань [134, с. 60, 63]. Відтак, на сферу військового полону автоматично переносились організаційно-режимні стандарти, що застосовувались у системі установ ГУТАБу НКВС СРСР.
Наказ НКВС від 19 вересня 1939 р. № 0308 "Про організацію таборів для військовополонених" вимагав покладатися в цій справі організації на мобілізаційний план відділу виправно-трудових таборів (ВВТТ) НКВС СРСР [79, арк. 35]. Спеціального мобілізаційного плану розгортання мережі таборів для військовополонених не існувало, як не було й окремої структури в апараті Наркомату внутрішніх справ - Управління з військовополонених. Створювалося воно водночас з таборами. Зокрема, 23 вересня 1939 р. НКВС затвердив "Положення про табір для військовополонених" [134, с. 75, 77], де лише побіжно йшлося про структуру, штат і функції апарату таборів щодо режиму охорони та утримання контингенту.
Загальне уявлення про організаційну структуру, режим утримання та охорони в стаціонарних таборах для інтернованих польських військовослужбовців у 1939-1941 рр. можна скласти на прикладі табору у Старобільську Ворошиловградської області. Останній розташовувався за три кілометри від залізничної станції на території колишнього жіночого монастиря. Табору належало також два будинки у місті, де утримувалися старші офіцери (від підполковника) та генерали. Основна територія (площею в 40 000 м2), де утримувалась більшість в'язнів - офіцерів, молодших командирів, рядових - оточувалась кам'яною стіною і триметровою попереджувальною зоною обнесеною колючим дротом. Табір охороняли 10 зовнішніх постів 228-го конвойного полку НКВС, а вночі ще й додаткові дозори з вартовими собаками [309]. Загалом, упродовж 1939-1941 рр. на території Української РСР УПВІ НКВС були створені та діяли 9 стаціонарних приймально-пересильних і виробничих таборів, у яких утримувалися військовослужбовці польської армії, співробітники спецслужб, польські державні чиновники зі статусом "військовополонених" [280, с. 42].
Нормативну базу табірного режиму та охорони військовополонених НКВС розпочав формувати наприкінці 1939 р. У затвердженій 29 грудня 1939 р. "Тимчасовій інструкції про роботу пунктів НКВС з прийому військовополонених" докладно були сформульовані базові вимоги щодо організації режиму утримання військовополонених. У IV розділі читаємо: "...Військовополонені розміщуються у приміщеннях, обнесених суцільним парканом чи огорожею із колючого дроту в два з половиною метри висотою, що знаходиться під цілодобовою озброєною охороною. ...Військовополоненим дозволяється вільне пересування всередині зони, що охороняється від підйому до відбою... Із внутрішнього і зовнішнього боку зони позначається попереджувальна зона, переходити через яку до основної зони будь-кому категорично забороняється. ...До військовополонених з боку адміністрації, охорони і співробітників приймального пункту поводження має бути ввічливим..." [142, с. 27-29]. До тексту інструкції додавався "Приблизний розпорядок дня приймального пункту" військовополонених. Відрізняючись в деталях, цей документ загалом нагадував внутрішній розпорядок частин Червоної армії [142, с. 31].
Із початком Великої Вітчизняної війни організація режиму утримання та охорони у таборах для військовополонених зазнає змін, пов'язаних з конкретизацією функцій УПВІ НКВС. У загальних положеннях затвердженої 13 серпня 1941 р. "Інструкції про порядок утримання військовополонених у таборах НКВС" визначалося, що їх утримання має забезпечити завдання "...ізоляції від оточуючого населення, ...створення режиму, який би виключав будь-яку можливість втечі військовополонених із таборів". Йшлося також йшлося про стандарти організації зони табору котрі, втім, мало чим відрізнялися від запроваджених ще восени 1939 р. [142, с. 46]. Чільною частиною табірного режиму вважалися обов'язки і права військовополонених. Інструкція максимально наближала їх обсяг до визначених у міжнародних конвенціях. Зокрема, військовополонені мали дотримуватися правил внутрішнього розпорядку табору, беззастережно виконувати накази і розпорядження адміністрації та охорони, підтримувати охайність і чистоту в приміщеннях, бережливо ставитися