РОЗДІЛ 2
Гродський суд у системі українських повітів та воєводств у 2 половині XVI - 1
половині XVII ст.
2.1. Компетенція гродського суду
Гродський суд склався в кінці XIV ст. в Малій Польщі, де юрисдикція гродського
старости поширювалося на коло справ, що залишились поза компетенцією судів, що
діяли раніше (наприклад, земського суду). Гродський суд розглядав справи
неосілої шляхти, а також всі справи, на які не поширювалася компетенція інших
судових установ. По відношенню до осілої шляхти гродський суд у Польщі міг
розглядати тільки кримінальні справи, що відносилися до так званих чотирьох
гродських артикулів (підпал, напад на маєток шляхтича, грабунок на дорозі і
насильство) [54 – с. 119]. У XV ст. цю систему рецепіювали у Велику Польщу,
значно звузивши тим самим судову компетенцію старости. В той же час, юрисдикція
самого гродського суду розширилася. Незалежний від сеймика гродський суддя, що
призначався старостою, діяв постійно. Зросла кількість судових функціонерів,
розширилася компетенція, яка охопила разом з кримінальними ще й цивільні справи
[16 – с. 262], [54 – с. 127].
У значенні повітового шляхетського суду гродський суд був судом кримінальним.
2-й артикул IV-го розділу Статуту 1566 року виділяє для гроду кримінальні
справи з компетенції земського суду: ”…нижли тот суд земский только тых
артикулов судыти не мает и моцы меть не будет, которые нижей у артикуле 20-м
суть описаны и замковому суду злецоны обычаем и способом о поступках описаным”.
Цей 20-й артикул суду воєвод, старост і державців господарських чітко
кваліфікує злочини: ”…наезд кгвалтовный на домы шляхетские, кгвалт в местах
наших, о пожогу и райбои по дорогах, о кволтоване панен и невест, о злодействе,
о фалше, о голову шляхетскую.” Третий Статут 1588 року вказує ще більш
детально: ”…о наезде кгвалтовный на дом шляхетский, и не только на сам двор, но
и на гумно або на дворец, где быдло и иншое господарство домовое бывает ховано,
к тому о кгвалте костела християнского, водлуг артикула 3-го о разделе ХІ-м, о
кгвалте панен и невест, о кгвалте в местах наших, о разбой по дорогах, о
злодей, о фальши, о пожогу дома, гумна, о чародейство, о трутизну и отыповедь
от шляхтича шляхтичу на здоровье, або огнем, и о голову шляхетскую, также и
поручников таких, которые бы о похвальку на горло, огнем кого ручили, але о
збегу слуги и подданых вшеляких и челяди невольное, о то похочешь ли до кгроду
або до земства волно будет позвать” [40 – p. IV, ap. 30 ]. За Статутом 1588
року гродському суду належали також справи про порушення торгівцями
встановлених одиниць міри [там само – р. ІІІ, ар. 36].
Але чи дотримувалися в реальному житті всі ті норми закону, які були означені в
Статутах ВКЛРЖ? Можливо, під впливом певних обставин чи давніх традицій,
гродська компетенція розширилася чи навпаки – звузилася? Яким чином
вирішувалися суперечності судової компетенці, коли справа стосувалася різних
судових установ? Актові документи не тільки повністю підтверджують коло справ,
які надані гродському суду законом, а й розширяють його. Найчастіше гродському
суду доводилося розглядати справи про розбійні напади – “гвалтовні наїзди”, які
Ючас М. назвав “бичом вольного шляхетского общества” [219 – с. 83]. Такі наїзди
стали самою поширеною формою помсти і зведення рахунків між шляхтою, і саме
вони надали підгрунття для твердження М Грушевського (а також багатьох інших
істориків) про те, що “…не тільки селянинови, але й панови не легко було найти
суд та розправу, особливо на сильнїшого та багатшого пана. Не було в Польщі анї
доброго суду, анї порядку… а хто мав силу, того було і право” [81 - с. 32].
Українські землі були благодатними для розвитку цього феномену через своє
віддалене географічне розташування. Саме рубіж XVI – XVII ст. характеризується
інтенсивними колонізаційними процесами з розподілом і перерозподілом земель між
власниками, в основному за допомогою збройної сили. Здача в оренду сіл чи
окремих маєтків могла принести власнику досить значні прибутки. Так на Волині,
наприклад, значні прибутки давали ставки і розташовані на них млини [51 – с.
143], тому магнати й шляхтичі намагалися захопити силою ці джерела прибутку. З
цього приводу Атаманенко В. наводить думку Кемпа Т. про те, що “старий князь
(маєть на увазі В.-К. Острозький – примітка наша - П. О.) проводив досить
активну господарську діяльність, котра проявилась й у значній кількості
маєткових судових процесів (курсив наш – П. О.)” [там само – с. 140] (про деякі
з них знаходимо відомості у документах Литовської Метрики [31 – акт 56, с.
94-95; акт 223, с. 287]).
Прикордонні жителі, які могли тримати в руках зброю, перебували в певній
залежності від магнатів, а тому брали участь у воєнних акціях, а іноді і самі
були непроти хоч частково владнати свої фінансові труднощі за рахунок сусідів
[165 - с. 94].
З давніх часів помста була не тільки інститутом охорони правного порядку,
порушеного злочином, а перш за все бажанням відплати за заподіяну шкоду. Не
даремно Поліщук В., описуючи життя і діяльність князя Богуша Корецького, назвав
наїзди князівських слуг “традиційною демонстрацією сили” [175 – с. 60], не
дивлячись на те, що на Україні помста була зразу дуже обмежена державою, а в
середині ХІ ст. законодавчо зовсім скасована [172 – c. 660].
Однією з причин, яка дозволяла великим магнатам збирати цілі армії, була
загроза татарських нападів. Так, за підрахунками Ворончук І., тільки під час
одного нападу на Краснокорецьку область Волині у 1617 році у полон було уведено
4594 чоловік [71 – с. 233]. У зв’язку з постійною татарскою небезпекою
князівські і панські роди мали встановлені військові зобов’язання, які залежили
від кі
- Київ+380960830922