РОЗДІЛ 2
ВПЛИВ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ НА СТАНОВИЩЕ НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ
2.1. Зміни у сільськогосподарській діяльності
Протягом XIX ст. Україна являла собою частину Російської імперії. Треба
зазначити, що як сама імперія, так і її окремі частини не були однаково
розвинуті. Українські землі мають регіональні особливості в своєму історичному
розвитку, геополітичному та економічному становищі. До середини XIX ст. на
території Лівобережжя було утворено Полтавську і Чернігівську губернії. До
складу Полтавської губернії увійшло 15 повітів: Гадяцький, Зіньківський,
Золотоніський, Кобеляцький, Костянтиноградський, Кременчуцький, Лохвицький,
Лубенський, Миргородський, Переяславський, Пирятинський, Полтавський,
Прилуцький, Романський, Хорольський [2, 31 – 32]. Чернігівська губернія також
поділялася на 15 повітів: Борзенський, Глухівський, Городнянський, Козелецький,
Конотопський, Кролевецький, Мглинський, Ніжинський, Новгород-Сіверський,
Новозибківський, Остерський, Соснівський, Стародубський, Суражський та
Чернігівський [2, 40 – 42]. Під час створення Харківської губернії з центром у
Харкові, до її складу входило 11 повітів: Богодухівський, Валківський,
Вовчанський, Зміївський, Ізюмський, Куп’янський, Лебединський, Охтирський,
Старобільський, Сумський, Харківський [2, 36 – 40]. Харківська, Полтавська та
Чернігівська губернії були адміністративними одиницями Російської імперії, тому
система врядування в цих губерніях мало відрізнялася [101, 120].
Суттєвою особливістю Лівобережних губерній було те, що кожна з них набула
специфічного розвитку і особливостей економічної спеціалізації, незважаючи на
те, що відповідні території розглядалися імперським урядом як єдині землі
Лівобережжя. Адміністративний устрій у губерніях Лівобережної України був таким
же, як і в Російській імперії, регіон мав однакові з іншими російськими
губерніями установи із спільними для них функціями та завданнями, що зумовило
його подальший розвиток. Економічна спеціалізація обумовлювалась, насамперед,
тим, що провідною галуззю економічного сектору регіону було сільське
господарство, яке протягом ХІХ ст. зазнало кардинальних змін.
З середини XIX ст. в Російській державі, в тому числі і в Україні,
спостерігалась криза феодально-кріпосницької системи. Вона виражалась у
подальшому розвитку товарно-грошових відносин, поширенні товаризації
господарства, руйнуванні його натурального характеру, зростанні
капіталістичної і занепаді поміщицької промисловості, подальшому розшаруванні
селянства, зростанні застосування вільнонайманої праці тощо. Розклад
кріпосницької системи господарювання в Україні не був принципово відмінним від
розкладу кріпосної системи в цілому по Росії. Феодальна криза вплинула і на
систему господарювання губерній Лівобережної України, економіка якої, як і
раніше, ґрунтувалась на праці селян. За своєю належністю селяни поділялись на
поміщицьких (кріпаків) та державних. У кінці 50-х рр. в Чернігівській губернії
на одного поміщика приходилось по 60,84 душ кріпосних, а в Полтавській – 44,58
душ селян [255, 39].
Зростання на внутрішньому ринку попиту на хліб та інші сільськогосподарські
продукти, розширення площ поміщицьких земель і зменшення селянських наділів
призвело до посилення експлуатації селян. Переважаючою формою їх експлуатації
була панщина, яка офіційно обмежувалась трьома днями на тиждень. Проте,
поміщики вдавалися до урочної системи. 99,8% селян Чернігівщини, 99,4%
Полтавщини і 98,5% Харківщини відробляли панщину [15, 31].
Ще у дореформені часи погіршення становища кріпосних селян обумовило посилення
майнової диференціації. Так, за володінням робочою худобою, селянські
господарства поміщицьких селян поділялись на розряди. Селяни, що мали принаймні
пару волів або коней, відносились до розряду тяглових, ті селяни, що мали лише
одного вола – напівтяглових, а хто не мав зовсім худоби – піших. На Полтавщині,
наприклад, напередодні реформи 1861 р. 18,7% становили тяглові господарства, 8%
напівтяглові і 73,3% піші [15, 33]. Тобто на початку 60-х рр. XIX ст.
більшість поміщицьких селян взагалі не мали робочої худоби.
Ще одна форма експлуатації селян – це оброк. Проте відомо, що оброк сплачував
незначний відсоток поміщицьких селян. Так, на Харківщині він становив 1,5%, на
Полтавщині – 0,6%, а на Чернігівщині – 0,2% від усік поміщицьких селян [15,
31]. Розмір оброку встановлювався індивідуально не тільки по повітах, а навіть,
для окремих господарств, залежно від обсягу користування з боку селян
поміщицькими угіддями (лісом, млином, луками тощо). Оброки загалом були чималі
– від 5 до 50 крб., а в деяких випадках досить значні, доходячи до 75 крб. І
хоча оброк забирав у селян переважну частину їхніх заробітків, та все ж грошова
форма ренти надавала селянинові більшої самостійності порівняно з панщиною.
Таким чином, оброк або грошова рента, яка замінює натуральну, є вже свідченням
певного ступеня розвитку економічних взаємовідносин на шляху капіталістичного
виробництва.
Інша форма експлуатації селян – місячина. Місячина була такою формою
експлуатації селян поміщиками, при якій власники забирали наділи у селян,
даючи їм напівголодне місячне утримання, і змушували щоденно працювати в їх
економіях. Місячина особливо широко застосовувалась на Лівобережжі, де було
багато дрібних господарств.
Напередодні реформи поміщицькі селяни, які мали землю і луки, у Харківській
губернії складали 76%, у Чернігівській – 53%, на Полтавщині – 72%; селяни, що
мали тільки садибу та город – на Чернігівщині становили 32%, а на Полтавщині –
4%. Безземельні селяни в Чернігівській губернії нараховували 15%, в Харківс
- Київ+380960830922