Зміни у складі населення Лівобережної України в другій половині ХІХ ст.

РОЗДІЛ 2
ВПЛИВ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ НА СТАНОВИЩЕ НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНУ
2.1. Зміни у сільськогосподарській діяльності
Протягом XIX ст. Україна являла собою частину Російської імперії. Треба
зазначити, що як сама імперія, так і її окремі частини не були однаково
розвинуті. Українські землі мають регіональні особливості в своєму історичному
розвитку, геополітичному та економічному ста­новищі. До середини XIX ст. на
території Лівобережжя було утворено Полтавську і Чернігівську губернії. До
складу Пол­тавської губернії увійшло 15 по­вітів: Гадяцький, Зіньківський,
Золотоніський, Кобеляцький, Костянтиноградський, Кременчуцький, Лохвицький,
Лубенський, Миргородський, Переяславський, Пирятинський, Полтавський,
Прилуцький, Романський, Хорольський [2, 31 – 32]. Чернігівська губер­нія також
поділялася на 15 повітів: Борзенський, Глухівський, Городнянський, Козелецький,
Конотопський, Кролевецький, Мглинський, Ніжинський, Новгород-Сіверський,
Новозибківський, Остерський, Соснівський, Стародубський, Суражський та
Чернігівський [2, 40 – 42]. Під час створення Харківської губернії з центром у
Харкові, до її складу входило 11 повітів: Богодухівський, Валківський,
Вовчанський, Зміївський, Ізюмський, Куп’янський, Лебединський, Охтирський,
Старобільський, Сумський, Харківський [2, 36 – 40]. Харківська, Полтавська та
Чернігівська губернії були адміністративними одиницями Російської імперії, тому
система врядування в цих губерніях мало відрізнялася [101, 120].
Суттєвою особливістю Лівобережних губерній було те, що кожна з них набула
специфічного розвитку і особливостей економічної спеціалізації, незважаючи на
те, що відповідні території розглядалися імперським урядом як єдині землі
Лівобережжя. Адміністративний устрій у губерніях Лівобережної України був таким
же, як і в Російській імперії, регіон мав однакові з іншими російськими
губерніями установи із спільними для них функціями та завданнями, що зумовило
його подальший розвиток. Економічна спеціалізація обумовлювалась, насамперед,
тим, що провідною галуззю економічного сектору регіону було сільське
господарство, яке протягом ХІХ ст. зазнало кардинальних змін.
З середини XIX ст. в Російській державі, в тому числі і в Україні,
спостерігалась криза феодально-кріпосницької сис­теми. Вона виражалась у
подальшому розвитку товарно-грошо­вих відносин, поширенні товаризації
господарства, руйну­ванні його натурального характеру, зростанні
капіталістич­ної і занепаді поміщицької промисловості, подальшому роз­шаруванні
селянства, зростанні застосування вільнонайманої праці тощо. Розклад
кріпосницької системи господарювання в Україні не був принципово відмінним від
розкладу кріпосної системи в цілому по Росії. Феодальна криза вплинула і на
систему господарю­вання губерній Лівобережної України, економіка якої, як і
раніше, ґрунтувалась на праці селян. За своєю належністю се­ляни поділялись на
поміщицьких (кріпаків) та державних. У кінці 50-х рр. в Чернігівській губернії
на одного поміщика приходилось по 60,84 душ кріпос­них, а в Полтавській – 44,58
душ селян [255, 39].
Зростання на внутрішньому ринку попиту на хліб та інші сільськогосподарські
продукти, розширення площ поміщицьких земель і зменшення селянських наділів
призвело до посилен­ня експлуатації селян. Переважаючою формою їх експлуатації
була панщина, яка офіційно обмежувалась трьома днями на тиждень. Проте,
поміщики вдавалися до уроч­ної системи. 99,8% селян Чернігівщини, 99,4%
Полтавщини і 98,5% Харківщини відробляли панщину [15, 31].
Ще у дореформені часи погіршення становища кріпосних се­лян обумовило посилення
майнової диференціації. Так, за володінням робочою худобою, селянські
господарства поміщицьких селян поділялись на розряди. Селяни, що мали принаймні
пару волів або коней, відносились до розряду тяглових, ті селяни, що мали лише
одного вола – напівтяглових, а хто не мав зовсім худоби – піших. На Полтавщині,
наприклад, напередодні реформи 1861 р. 18,7% становили тяглові господарства, 8%
напівтяглові і 73,3% піші [15, 33]. Тобто на по­чатку 60-х рр. XIX ст.
більшість поміщицьких селян взагалі не мали робочої худоби.
Ще одна форма експлуатації селян – це оброк. Проте відомо, що оброк сплачував
незначний відсоток поміщицьких селян. Так, на Харківщині він становив 1,5%, на
Полтавщині – 0,6%, а на Чернігівщині – 0,2% від усік поміщицьких селян [15,
31]. Розмір оброку встановлювався індивідуально не тільки по повітах, а навіть,
для окремих господарств, залежно від об­сягу користування з боку селян
поміщицькими угіддями (лісом, млином, луками тощо). Оброки загалом були чималі
– від 5 до 50 крб., а в деяких випадках досить значні, доходячи до 75 крб. І
хоча оброк забирав у селян переважну частину їхніх заробітків, та все ж грошова
форма ренти надавала селянинові більшої самостійності порівняно з панщиною.
Таким чином, оброк або грошова рента, яка замінює нату­ральну, є вже свідченням
певного ступеня розвитку економіч­них взаємовідносин на шляху капіталістичного
виробництва.
Інша форма експлуатації селян – місячина. Місячина була такою формою
експлуатації селян поміщика­ми, при якій власники забирали наділи у селян,
даючи їм напівголодне місячне утримання, і змушували щоденно працюва­ти в їх
економіях. Місячина особливо широко застосовувалась на Лівобережжі, де було
багато дрібних господарств.
Напередодні реформи поміщицькі селяни, які мали землю і луки, у Харківській
губернії складали 76%, у Чернігівській – 53%, на Полтавщині – 72%; селяни, що
мали тільки садибу та город – на Чернігівщині становили 32%, а на Пол­тавщині –
4%. Безземельні селяни в Чернігівській губернії нараховували 15%, в Харківс