РОЗДІЛ 2
РОЛЬ ВИХІДЦІВ ІЗ ІНШИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ У
ФОРМУВАННІ ТА СТАНОВЛЕННІ КП(б)У
2.1. Особливості переходу членів політичних партій, що діяли в Україні у 1918-1925 рр., до КП(б)У
Відомо, що створення КП(б)У, формування її керівництва відбувалось в умовах розгортання революційних подій. У жовтні 1917 року більшовики здійснили державний переворот у Росії і захопили владу, а в Україні національно-визвольний рух, утворивши законодавчі та виконавчі органи державної влади, намагався привести український народ до державної незалежності та створити суверенну державу - Україну.
У цих умовах керівництво РКП(б) добре розуміло необхідність створення і зміцнення більшовицької партії в Україні, яка була б провідником політики РКП(б). Є багато документів, які підтверджують висновок про те, що Ленін та інші керівники РКП(б) ніколи не уявляли собі створення радянської комуністичної держави без України [1].
Наприкінці 1917 року більшовицької партії в Україні не існувало, що ускладнювало встановлення її влади. Тому в грудні 1917 року спеціальне бюро ЦК РСДРП(б) на чолі з В.І.Леніним розглянуло питання про створення більшовицької партії в Україні й дало дозвіл на створення соціал-демократичної робітничої партії України, але як частини РСДРП(б). Цим рішенням керівництво РКП(б) вказувало нечисленним і неавторитетним українським більшовикам той шлях партійного будівництва, в якому буде зацікавлене керівництво нової комуністичної влади в Росії. Ця точка зору перемогла в липні 1918 року на І з`їзді КП(б)У [2].
Та обставина, що КП(б)У створювалась в умовах революції та громадянської війни, запеклої боротьби за владу в Україні за безпосередньої підтримки РКП(б) і уряду Радянської Росії, привела до формування трьох джерел поповнення чисельного складу КП(б) і відповідно трьох джерел формування політичної еліти Радянської України у 20-30-ті роки. На наш погляд, питання джерел формування КП(б)У та її керівного складу в радянській історіографії всебічно не досліджено і вихідці із інших політичних партій як таке джерело, до цього часу не вивчались, що створює спотворену картину політичної історії України 20-30-х років ХХ століття.
Першим джерелом формування КП(б)У в 1918-1925 рр. були комуністи-українці, що мали вплив і знаходили своїх прихильників серед робітників, молоді та інтелігенції великих промислових міст (Київ, Харків, Катеринослав, Одеса, регіон Донбасу). У цей період комуністи-українці були нечисельною групою людей, навіть серед членів нечисельної КП(б)У - 130 українців на 4364 членів КП(б)У наприкінці 1918 року [3]. Ще через п'ять років, тобто в 1923 році, українці-комуністи складали лише 30% від загального складу КП(б)У [4].
Серед лідерів комуністів-українців були відомі й популярні прихильники створення самостійної, незалежної КП(б)У, що було б на їх погляд запорукою незалежності Радянської України. Вони намагались досягти цього до І з'їзду КП(б)У і на ньому, а потім, у різних історичних умовах, хотіли реалізувати цю ідею в межах діючої КП(б)У. Лідери націонал-комуністичного крила у КП(б)У шукали своїх прихильників серед комуністів-лідерів неукраїнської національності, які в різний час поділяли їх націонал-комуністичні погляди з власних політичних амбіцій: Г.Х.Раковський, Г.Л.П`ятаков, Ф.А.Сергєєв (Артем) та інші. Особливо яскраво це виявилось у період утворення СРСР (1921-1923 рр.) і під час реалізації рішень XII з'їзду РКП(б) з втілення політики коренізації та її різновиду - українізації [5].
У радянській історіографії не підкреслювалася думка про те, що керівники РКП(б) - ВКП(б) не довіряли лідерам українських комуністів, хоча навіть у офіційному виданні повного зібрання творів В.І.Леніна є багато документів, які містять ленінські зауваження відповідного змісту [6]. У цих зауваженнях висловлювалось бажання, щоб КП(б)У стала багаточисельною, міцною, керівною силою в Україні, була переважно укомплектована комуністами-українцями, але поряд із цим відчутним було побоювання того, що КП(б)У відійде від статусу обласної організації й перейде на рейки самостійної діяльності.
Тому противагою українцям-комуністам були члени КП(б)У неукраїнської національності, більшість з яких у цей період (1918-1921 рр.) направлялась в Україну з Росії ЦК РКП(б) або на партійну, радянську, господарчу роботу, або у складі частин Червоної Армії, що несла "визволення" українцям від української законної влади (за радянськими статистичними документами, в 1921 році у Червоній Армії в Україні було тільки 8% українців) [7].
Тільки за перше півріччя 1920 року в Україну, за даними обліково-розподільного відділу ЦК РКП(б), були направлені 1232 партійні працівники: 144 - губернського масштабу, 229 - повітового, 296 - міського. Цей та багато інших документальних фактів, наведених у роботах І.Л.Гошуляка, С.В.Кульчицького, В.О.Рум`янцева, М.І.Держалюка цікаві для нас з точки зору визначення другого джерела формування кількісного складу КП(б)У та її керівного ядра [8]. Найбільш точно і об'ємно погляди, настрої, дії та рішення, ставлення до України, українців, їх національних проблем віддзеркалювали такі партійні лідери, як Х.Г.Раковський, В.М.Молотов, Д.З.Лебідь, Е.Й.Квірінг, М.В.Фрунзе, Й.Е.Якір, Ф.Е.Дзержинський, В.А.Антонов-Овсієнко, а пізніше сталінські ставленики Л.М.Каганович, П.П.Постишев, М.С.Хрущов. Усі вони були направлені в Україну за вказівкою ЦК РКП(б) для реалізації ленінсько-сталінської концепції підкорення народу України, встановлення більшовицької влади, розгрому національно-визвольного руху, його ватажків та учасників.
Незважаючи на всі зусилля В.І.Леніна та керованої ним більшовицької партії, ідеї комунізму серед українців, особливо серед селян, поширювались дуже слабо. Відповідно і кількість членів КП(б)У в умовах громадянської війни в Україні росла дуже повільно. На момент початку нового наступу Червоної Армії Радянської Росії на Україну наприкінці 1919 року КП(б)У мала менший політичний і військовий вплив, ніж УКП-боротьбистів. Навіть у березні 1
- Київ+380960830922